ЕКСПЕРТНИЙ АНАЛІЗ  СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИБНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ  В УМОВАХ СИСТЕМНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

 

ЕКСПЕРТНИЙ АНАЛІЗ 

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИБНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ  В УМОВАХ

СИСТЕМНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

 

(Системний огляд проблем, інституційних дисбалансів та шляхів модернізації галузі відповідно до європейських і міжнародних стандартів)

 

 

20 січня 2026 року                                  м. Київ

 

Адресовано: 

депутатам Верховної Ради України;

працівникам Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України;

працівникам Держрибагентства;

учасникам Робочої групи з розвитку рибного господарства;

експертам та науковцям галузевих інституцій;

представникам галузевої громадськості, працівникам рибного господарства та профільним органам державного управління.

 

Стаття 13.

ТИЛІГУЛЬСЬКИЙ ЛИМАН: ОСТАННІЙ РУБІЖ ДЕРЖАВНОСТІ

 

(Точка неповернення між ресурсом і цінністю –

там, де управлінське рішення стає екологічним злочином  і де природа перестає бути спадщиною)

 

Метою статті є:

1. Формування державної ідеології управління Тилігульським лиманом як об’єктом природно-заповідного фонду та еталонною лагунною екосистемою, визначення його статусу як національної природної цінності, а не ресурсу, а також окреслення принципів, меж і заборон державного втручання у процеси його використання, охорони та можливого біоресурсного регулювання.

2. Фіксація Тилігульського лиману як зони підвищеної державної  відповідальності, де будь-які управлінські рішення мають потенційно  незворотні екологічні наслідки, та встановлення вимоги попереднього  державного, наукового й суспільного консенсусу як обов’язкової умови для будь-яких експериментальних або трансформаційних втручань.

3. Визначення концептуальних засад державної політики щодо Тилігульського  лиману, включно з формуванням рамки допустимого і недопустимого втручання в його екосистему та закріпленням його статусу як об’єкта  національної природної спадщини.

Тилігульський лиман: останній рубіж державності.

Тилігульський лиман є однією з найбільших і найменш трансформованих лагун Північно-Західного Причорномор’я. Це не просто водойма – це унікальна природна система, що сформувалася як затоплена морем долина річки Тилігул і зберегла складну  мозаїку гідрологічних, хімічних і біологічних процесів, притаманних  великим приморським лагунам. За площею водного дзеркала, об’ємом води,  просторовою протяжністю та збереженістю природних структур Тилігульський лиман не має аналогів серед великих лагунних водойм Європи, які дійшли до XXI століття без повної господарської трансформації.

Витягнутий майже на п’ятдесят кілометрів, лиман поєднує глибоководну південну частину, центральну улоговину та широку мілководну північну зону. Його водний режим, солоність, газовий і трофічний баланс визначаються не лише сезонною динамікою, а й тонкою взаємодією з морем через природний пересип. Саме цей пересип протягом століть формував екологічну рівновагу лиману,  стримуючи різкі коливання, підтримуючи специфічний солонуватоводний характер і забезпечуючи існування складних біоценозів.

Спроби «вдосконалити» цю природну  систему адміністративними рішеннями, зокрема прокладання каналу «лиман-море» у середині ХХ століття, стали першим масштабним насильницьким експериментом над Тилігульським лиманом. Очікувані рибогосподарські результати не були досягнуті. Натомість канал перетворився на фактор нестабільності: він  порушив природні ритми водообміну, посилив амплітуду коливань солоності та кисневого режиму, ускладнив внутрішні біогеохімічні цикли. Лиман  увійшов у фазу хронічної гідрохімічної напруженості, яка періодично  проявляється дефіцитом кисню, накопиченням біогенів і порушенням донних  процесів.

Гідрохімічні спостереження  свідчать, що Тилігульський лиман є системою нестійкої рівноваги. Просторові та часові контрасти солоності, кисневого режиму, концентрацій азоту й фосфору формують складну мозаїку середовищ, у межах якої біологічні угруповання існують на межі адаптаційних можливостей. Лиман  фактично функціонує як «фосфорна водойма» з порушеними трофічними  ланцюгами, де навіть відносно невеликі втручання здатні запускати  ланцюгові екосистемні реакції.

Іхтіофауна Тилігульського лиману  впродовж останніх десятиліть стала прямим індикатором цих процесів. Скорочення видового різноманіття, деградація прісноводного комплексу, різкі коливання чисельності, втрата стабільних промислових угруповань,  наявність видів, занесених до Червоної книги та міжнародних охоронних  списків, свідчать не про «низьку продуктивність» лиману, а про високу  екологічну напруженість системи.

У таких умовах будь-яке зариблення, інтродукція або випасна марикультура є не нейтральним господарським  заходом, а активним втручанням у крихку мережу природних взаємозв’язків.

Особливий статус Тилігульського  лиману як об’єкта природно-заповідного фонду України закріплює  принципово інший підхід до його майбутнього. Заповідна водойма не може розглядатися як майданчик для галузевих експериментів, компенсаторних проєктів або пошуку швидких рибогосподарських ефектів. У масштабі  Тилігулу будь-яке управлінське рішення автоматично виходить за межі  відомчої компетенції і набуває характеру державного акту з потенційно  незворотними наслідками.

Саме тому питання Тилігульського лиману не є питанням окремого проєкту, виду чи технології. Це питання  про те, чи здатна держава відрізняти ресурс від цінності, управління від втручання, розвиток від деградації. Тут проходить межа, за якою природа перестає бути національною спадщиною і перетворюється на об’єкт  експерименту. Тут управлінська помилка перестає бути технічною і стає  екологічним злочином за своїми наслідками.

У цьому сенсі Тилігульський лиман є не просто унікальною лагуною. Він є тестом на екологічну зрілість держави, на її здатність будувати політику не навколо «кілограма  продукції», а навколо збереження систем, які не підлягають відтворенню. Саме з цієї позиції формується ідеологія цієї статті – ідеологія  Тилігульського лиману як останнього рубежу державності.

Статус і винятковість Тилігульського лиману

Тилігульський лиман не є «черговою  водоймою», придатною для господарського освоєння, експериментів або галузевих проєктів. За своїм правовим статусом, природними характеристиками та екосистемною роллю він належить до кола об’єктів, що мають не локальне, а загальнонаціональне значення. Його існування  виходить за межі утилітарної логіки та входить у простір державної  відповідальності.

Тилігульський лиман є складовою  природно-заповідного фонду України та одним із найбільших лиманів Північно-Західного Причорномор’я. За площею, морфологією, гідрологічною структурою та рівнем збереженості він являє собою унікальну лагунну систему, що зберегла високий ступінь природності процесів у масштабі,  який у сучасній Європі набуває дедалі більшої винятковості.

На відміну від більшості великих лагун і лиманів регіону, Тилігульський лиман не зазнав тотальної  гідротехнічної перебудови, масового зариблення чи інтенсивної промислової трансформації. Саме ця історична стриманість втручання забезпечила збереження його як відносно цілісної, слабко порушеної екосистеми, де взаємодія солоності, гідрохімічних циклів, трофічних ланцюгів і просторової організації відбувається без жорсткого  антропогенного конструювання.

Тилігульський лиман виконує функцію природної лабораторії, у межах якої збережено можливість спостереження за еволюційними, гідрохімічними та біологічними процесами, характерними для великих приморських лагун. Саме ця властивість –  здатність відображати функціонування масштабної лагунної системи у її природній логіці – надає йому значення не лише як об’єкту охорони, а як  еталонному природному комплексу.

Таким чином, Тилігульський лиман має розглядатися не в категоріях «водойми», «акваторії» чи «ресурсу», а в категорії національної природної цінності та природної спадщини. Його  існування має сенс не як інструмент господарської діяльності, а як  простір збереження унікальної екосистеми, джерело наукового знання,  фактор екологічної стабільності регіону та вимір міжпоколінної  відповідальності держави.

Саме усвідомлення цього статусу є  вихідною точкою для будь-яких подальших управлінських, наукових чи  політичних рішень щодо Тилігульського лиману.

Тилігульський лиман – національна цінність, а не ресурс

Управлінська помилка, яка лежить в основі більшості екологічних катастроф, починається з підміни понять: коли природна цінність трактується як ресурс. Для Тилігульського лиману така підміна є принципово неприйнятною.

Ресурс існує для вилучення, перетворення та споживання. Національна природна цінність існує для збереження, підтримання цілісності та передачі наступним поколінням. Ці дві логіки є несумісними.

Тилігульський лиман має значення не через потенційні тонни біомаси, не через можливу «рибопродуктивність» і не через інвестиційну привабливість. Його значення полягає у збереженості масштабної лагунної екосистеми, здатної виконувати функції  природної стабілізації регіону, підтримання біорізноманіття, акумуляції  наукового знання та формування екологічної безпеки.

Розгляд Тилігульського лиману в категорії ресурсу неминуче веде до виправдання експериментів, інтродукцій, інтенсифікації та спрощення екосистеми під прикладні завдання. Розгляд його як національної цінності, навпаки, вимагає обмеження втручань, пріоритету збереження та принципу незворотної  обережності.

Тому базовою ідеологічною позицією держави щодо Тилігульського лиману має бути закріплення його статусу як  об’єкта природної спадщини, а не платформи для галузевих моделей  розвитку.

Межі допустимого втручання в екосистему Тилігульського лиману

У випадку Тилігульського лиману питання полягає не в тому, як його використовувати, а в тому, де закінчується межа допустимого втручання.

Будь-яке втручання в масштабну лагунну екосистему – інтродукція видів, зміна трофічної структури, інтенсифікація біопродукційних процесів, гідротехнічне коригування, випасна марикультура – є втручанням не в окремий компонент, а в систему з нелінійними, відкладеними та потенційно незворотними наслідками.

Для таких об’єктів межа допустимого втручання повинна визначатися не економічною доцільністю і не галузевими інтересами, а критеріями збереження екосистемної цілісності,  природної динаміки та відтворюваності природних процесів.

До допустимих форм діяльності на Тилігульському лимані можуть належати лише:

наукові дослідження та моніторинг;

природоохоронні та відновні заходи, спрямовані на підтримання природних процесів;

регуляторні дії, що усувають наслідки попереднього антропогенного впливу, а не створюють нові моделі функціонування.

Будь-які форми інтенсифікації,  біотехнологічного конструювання екосистеми, інтродукції або експериментального «підвищення продуктивності» мають розглядатися як такі, що перебувають за межею допустимого втручання, доки їх абсолютна  безпечність не буде доведена на рівні державної наукової експертизи,  міжвідомчої оцінки ризиків та суспільного консенсусу.

Для Тилігульського лиману принцип допустимого втручання має формулюватися як принцип охорони процесів, а не управління результатами. Саме збереження природної логіки  функціонування екосистеми повинно бути головним критерієм будь-якого  рішення.

Географія та морфологія як основа унікальності

Тилігульський лиман – це не просто  водойма. Це складна природна система, створена століттями взаємодії  морських, річкових і атмосферних процесів, що дійшла до сучасності як один із найвиразніших прикладів великої лагунної екосистеми на узбережжі Чорного моря.

Фізично лиман представляє собою затоплену морськими водами долину річки Тилігул, яка в геологічній історії регіону виникла як результат підйому та  падіння рівня моря й накопичення наносів у гирловій частині річкового  басейну. У своїй сучасній формі він простягається вздовж узбережжя майже 52 км у субмеридіональному напрямі, створюючи масштабну, видовжену акваторію, що укладається між морським узбережжям і материковими просторами України.

Площа водного дзеркала лиману становить близько 13 000 га, а об’єм вод – приблизно 693 млн м³, що робить Тилігул одним із найбільших об’єктів подібного типу на північно-західному узбережжі Чорного моря.  Просторова організація водойми не є однорідною: її акваторія має чітке розділення на глибоководну південну частину з максимальними глибинами до 22 м, центральну улоговину та мілководну північну зону, де середні глибини не перевищують 6 м. Така структурна неоднорідність зумовлює різні гідродинамічні, гідрохімічні та екологічні умови в межах однієї екосистеми.

Важливою фізичною ознакою Тилігульського лиману є природний піщано-черепашковий пересип, що відокремлює його від Чорного моря. Цей пересип має середню ширину до 3,5 км і довжину близько 3 км, і він відіграє роль ключового регулятора водного режиму лиману, контролюючи обмін вод між морем і лагуною як у природних, так і в антропогенних умовах.

Ця географічна й морфологічна  структура обумовлює складну сукупність фізичних, хімічних і біологічних процесів, що взаємодіють у лимані. Вони охоплюють сезонні коливання  солоності, температури, обмін вод із морем, гідрохімічну стратифікацію, формування зон з різними екологічними режимами, а також вплив зовнішніх чинників, таких як річковий стік, кліматичні зміни, атмосферні опади й  випаровування.

У комплексі ці географічні та морфологічні особливості створюють не просто водойму: вони формують складну, динамічну та вразливу екосистему, де природні процеси є тісно переплетеними, а екологічна цілісність – легко порушуваною. Саме завдяки такій фізичній основі Тилігульський лиман набуває рис унікальної природної системи – не «міста на воді», а живої географічної ансамблевої структури, чутливої до будь-яких змін, особливо рукотворних.

Пересип і канал «лиман-море» 

вузол ризику: межі інженерного втручання та пріоритет природної саморегуляції

 

Тилігульський лиман не є ізольованою водоймою, а є складною адаптивною системою, в якій коливання рівня води, солоності,  газового режиму та біопродуктивності є не ознаками деградації, а  механізмами природної стабільності. Саме ця мінливість забезпечує високу екологічну стійкість, біорізноманіття та унікальні екосистемні функції.

Штучний канал довжиною 3 км і шириною 20 м, за наявного перепаду рівнів близько 0,4 м,  принципово не відповідає природним масштабам лиману. Він не здатний  відтворити природні гідрологічні цикли, натомість переводить лагуну з  режиму автономної природної системи у режим техногенно керованого об’єкта.

Інженерний аналіз втручання

Гідравлічні розрахунки свідчать: для штучної стабілізації рівня лиману необхідно забезпечувати сталу  подачу морської води на рівні близько Q = 5 м³/с за напору H = 0,5÷1,0 м.

Теоретична гідравлічна потужність становить:

P = ρ·g·Q·H = 1000 × 9,81 × 5 × (0,5÷1,0) = 24,5÷49 кВт.

З урахуванням реального коефіцієнта корисної дії насосних агрегатів (0,5-0,7), фактична встановлена  потужність системи має становити не менше 120 кВт.

Технічно такий режим можуть  забезпечувати об’ємні насоси (пропелерні), а енергоживлення – автономні вітрові чи сонячні електростанції потужністю до 150 кВт.

Орієнтовна вартість проєкту «під  ключ» (проєктування, морські водозабори з антикорозійним захистом, насосні  станції, будівництво та укріплення каналу, пусконалагоджувальні роботи. тощо)  оцінюється в межах 700÷1 000 тис. доларів США, що є економічно досяжним для інвестиційних або аквакультурних ініціатив.

Однак сама технічна здійсненність не означає екологічної допустимості.

Екологічні ризики штучного каналу

Історичний пересип, який виконував роль природного регулятора водообміну, був деградований внаслідок антропогенного впливу. Проте штучний канал не відновлює втрачену природну функцію, а замінює її жорсткою інженерною конструкцією.

Це породжує системні екологічні ризики:

порушення природних коливань солоності та рівня води;

зміна седиментаційних процесів і руйнування донних біоценозів;

спотворення міграційних шляхів гідробіонтів;

трансформація трофічних ланцюгів і структури біорізноманіття.

Головний системний ризик полягає в тому, що лиман стає техногенно залежною екосистемою, стабільність якої визначається не природними процесами, а безперервною роботою інженерної інфраструктури.

Будь-які збої – енергетичні, механічні, корозійні, замулення каналу, аварії насосів – автоматично перетворюються на екологічні кризи. Таким чином, замість реабілітації формується нова, довгострокова техногенна вразливість.

Стратегічна альтернатива: відновлення природної саморегуляції

Тилігульський лиман має розглядатися не як «ресурс для гідротехнічної оптимізації», а як природна система загальнонаціональної цінності, в якій ключовим об’єктом управління є не рівень води, а здатність екосистеми до саморегуляції.

Державна політика щодо лиману має ґрунтуватися на таких пріоритетах:

довгостроковий екологічний та гідрологічний моніторинг;

науково обґрунтована реабілітація пересипу як природного регулятора;

відновлення водозбірного басейну та природного стоку;

обмеження антропогенного навантаження;

збереження природної динаміки як умови стійкості екосистеми.

Інвестиції доцільно спрямовувати не тільки на створення складних насосних систем, а й на відновлення природних механізмів, які тисячоліттями забезпечували стабільність лиману без зовнішнього енергоспоживання.

Висновок

Штучний канал як постійно діюча інженерна система з насосним керуванням не є відновленням Тилігульського лиману – це тільки його технологічна заміна.

Однак треба розуміти, що такий підхід трансформуватиме унікальну лагунну екосистему в техногенно залежний гідрооб’єкт із постійними екологічними, фінансовими та інституційними ризиками.

Водночас, майбутня інженерна реконструкція каналу, повинна бути спрямована не на керування лиманом, а на максимально можливе в існуючих умовах відновлення морсько-лиманного водообміну, який може розглядатися як елемент екологічної реабілітації Тилігульського лиману.

У цьому випадку канал не підмінятиме природні механізми, а створюватиме гідрологічні передумови для їхнього запуску.

Єдино стратегічно виправданим шляхом є державна політика, орієнтована на відновлення природної саморегуляції лиману, де інженерні рішення виконують допоміжну, обмежену й оборотну функцію, а не роль постійного техногенного «керування».

Після відновлення та забезпечення стабільного рівня води в Тилігульському лимані на рівні, наближеному до морського, доцільно окремо розглянути питання організації постійного регульованого скиду води з лиману в море як обов’язкової умови сталого водообміну.

Забезпечення двостороннього водообміну є ключовою передумовою підтримання солоності у природному діапазоні та недопущення прогресуючого засолення лиману в умовах інтенсивного випаровування.

Гідрохімічна нестабільність як сигнал вразливості

Гідрохімічний режим Тилігульського лиману є чутливим індикатором стану всієї екосистеми та свідчить про її  функціонування в умовах нестійкої рівноваги.

Для лиману характерні різкі просторово-часові коливання солоності, температури, вмісту розчиненого кисню та біогенних елементів (азоту і фосфору). Ці зміни мають не лише  сезонний, а й системний характер, відображаючи напружений баланс між  морським і континентальним типами режиму.

Просторова структура лиману  принципово неоднорідна. Північна, мілководна частина зазнає різких гідрохімічних коливань і накопичення біогенів. Південна, глибоководна – тяжіє до іншого типу стратифікації, кисневого та солонісного режиму.  Фактично в межах однієї водойми співіснують різні гідрохімічні системи, з’єднані в єдину, але внутрішньо напружену екосистему.

Показовим є порушення біогенних циклів. Тилігульський лиман характеризується накопиченням фосфору та активною внутрішньою регенерацією органічної речовини, що формує умови для евтрофікації та періодичних явищ гіпоксії (задухи), особливо у придонних  шарах.

Ці процеси мають нелінійний характер: незначні зовнішні впливи здатні запускати непропорційно масштабні гідрохімічні зсуви. Саме тому гідрохімічний стан лиману слід розглядати не як фон, а як попереджувальний сигнал.

У сукупності ці ознаки свідчать, що екосистема Тилігульського лиману перебуває у зоні тонкої рівноваги, де будь-яке інтенсифікаційне або експериментальне втручання несе ризик  переведення системи в інший, спрощений і потенційно незворотний стан. 

Іхтіофауна як індикатор системного стану.

Іхтіофауна Тилігульського лиману є прямим індикатором екологічної стабільності, а не об’єктом господарського управління. Скорочення видового різноманіття з історичних близько 49 видів до приблизно 24 свідчить про деградацію структури екосистеми та втрату прісноводного комплексу.

Видовий склад і чисельність риб жорстко залежать від режиму водообміну через канал  «лиман-море», що підтверджує критичну керованість біоти гідрологічними рішеннями. Наявність охоронюваних і рідкісних видів надає іхтіофауні лиману природоохоронного, а не промислового статусу.

У цих умовах  будь-яке штучне «зариблення», є втручанням у нестійку систему та може прискорювати її спрощення, а не відновлення. Управлінські рішення щодо лиману мають виходити з логіки збереження екосистеми, а не маніпулювання її біоресурсами.

Орієнтовний перелік видів риб для екологічного моніторингу та відновлення Тилігульського лиману

Цей підрозділ формує базу для  побудови системи екологічного моніторингу та програм відновлення  іхтіофауни Тилігульського лиману. Перелік видів сформовано з урахуванням солоності, типів біотопів, характеру морсько-лиманного водообміну та  міграційних моделей. Він поєднує індикаторні види, історично властиві  таксони та види, занесені до Червоної книги України.

Основні індикаторні види екосистемного моніторингу

Ці види чутливо реагують на зміни солоності, гідрологічного режиму, кисневих умов і доступності нерестовищ та відображають структурний стан біоценозу.

Морсько-лиманна фауна (типова для лиману за наявності морського впливу):

Атерина (Atherina spp.) – індикатор морського впливу та умов нересту в лагуні; співвідношення чисельності прямо залежить від солоності.

Бички (родина Gobiidae) – базова група бенто-пелагічної екосистеми, чутлива до кисневого режиму, якості донних відкладів і структури біотопів.

Кефалі (Mugilidae: сингіля, Mugil cephalus та споріднені види) – мігруючі види, що відображають функціональність зв’язку лиману з Чорним морем.

Ставрида чорноморська (Trachurus mediterraneus) – пелагічний вид, присутність якого свідчить про активний водообмін з морем.

Види, важливі для відтворення та збереження генетичного різноманіття

Ці види мають значення для підтримання історично сформованої структури іхтіофауни лиману та його трофічної стійкості.

Короп звичайний (Cyprinus carpio) – історично характерний для лиману; чутливий до змін гідрологічного та нерестового режимів.

Судак (Sander spp.) – індикатор якості біотопів, кормової бази та прозорості трофічних зв’язків. У свій час Тилігульської популяції цього виду морського судаку була чисельною. Але в результаті підвищення солоності лиману зникла повністю.

Тарань (Rutilus rutilus / Rutilus frisii) – важливий компонент історичних уловів і трофічних ланцюгів.

Додаткові види для комплексної екосистемної оцінки

Піленгас та інші кефалеві (сингіль, лобан, гостроніс)  індикатори морського проникнення та продукційних процесів.

Прісноводні види (Leucaspius delineatus, Carassius gibelio та ін.) – відображають вплив водозбірного басейну та внутрішнього стоку.

Типові бенто-пелагічні групи лиманів:

інші бички (Gobiidae);

дрібні оселедцеві (хамса, анчоусоподібні);

молодь морських та прохідних видів, що заходять у лиман у сприятливі гідрологічні періоди.

Види для спеціального та регіонального моніторингу

Ці види можуть бути малочисельними або нестійкими, але їх присутність має високу діагностичну цінність.

Карликові та спеціалізовані бички (Gobius, Neogobius spp.) – індикатори стану донних біотопів і сольового режиму.

Діадромні оселедцеві (Alosa immaculata та споріднені) – ключові для оцінки відновлення міграційних шляхів.

Червонокнижні види, релевантні для лиманних екосистем Причорномор’я

Наступні таксони занесені до Червоної книги України і мають значення для програм охорони та спеціального моніторингу в лиманних системах:

Критично зникаючі та зникаючі:

Вирізуб (Zingel zingel)

Чорноморський лосось (Salmo trutta labrax / історичні популяції)

Судак морський

Міноги (угорська, українська та ін.)

Рідкісні та локальні:

Бичок-голяк, бичок-рись, бичок скельний

Окремі види шпильок та губанів

Ці види можуть траплятися нерегулярно, але їх фіксація має першочергове значення для оцінки природоохоронної цінності лиману.

Осетрові та камбала-калкан як індикатори провалу лагунної політики на Тилігульському лимані

Тилігульський лиман за своєю природою є лагунною екосистемою перехідного типу, що історично виконувала  функцію просторового та трофічного мосту між морським і континентальним  біоциклами. У таких системах присутність осетрових та камбали-калкана не є випадковою – вони слугують біологічними індикаторами цілісності лагунного режиму, міграційної проникності та стабільності солонісного градієнта.

Їхня фактична відсутність у Тилігульському лимані сьогодні є не екологічною аномалією, а прямим наслідком державної політики управління, що втратила екосистемну логіку.

Осетрові: політика охорони без середовища існування

На рівні державних документів  осетрові проголошені об’єктом особливої охорони, штучного відтворення та міжнародних зобов’язань. Управлінська модель зосереджена на забороні  промислу, діяльності рибовідтворювальних заводів та окремих зарибленнях, що перебувають у сфері відповідальності Держрибагентства.

Однак у межах Тилігульського лиману ця політика не підкріплена відновленням базової умови існування осетрових – природного міграційного та гідрологічного зв’язку «річка – лиман – море».

Техногенно керований, епізодичний  канал «лиман-море», різкі солонісні коливання та відсутність стабільного водообміну перетворили лиман на екологічно ізольовану водойму. За таких умов будь-які заходи щодо осетрових носять символічний характер і не здатні забезпечити формування нагульних угруповань, відновлення міграційних маршрутів, інтеграцію лиману в життєвий цикл виду.

У результаті осетрові в політиці щодо Тилігулу присутні декларативно, але відсутні функціонально.

Лиман виключений із системи відновлення осетрових як середовище  існування і зведений до випадкового місця експериментальних зариблень.

Камбала-калкан: морське регулювання при ліквідації лагунної фази

Камбала-калкан у державній політиці розглядається виключно як об’єкт морського промислу Чорного моря, що регулюється через квоти, заборони та наукові обґрунтування запасів.

Водночас Тилігульський лиман, як і інші лагуни північно-західного Причорномор’я, історично виконував функцію трофічної зони, прибережного нагулу, стабілізуючого елементу для ранніх стадій життєвого циклу морських видів.

Сучасна модель управління лиманом – із техногенно керованим водообміном та різкими гідрохімічними зрушеннями – виключила його з морської екологічної мережі.

Таким чином, держава регулює калкана в морі, але власними гідротехнічними рішеннями ліквідує прибережно-лагунну складову його екологічної ніші.

Відсутність калкана  в Тилігульському лимані є наслідком не стану запасів у морі, а втрати лиманом своєї лагунної функції (присутній лише в одиничних екземплярах які випадково занесені течією по каналу “море-лиман”).

Політичний висновок

Випадок Тилігульського лиману демонструє системний розрив державної політики:

осетрові  охороняються без відновлення середовищ існування;

калкан  управляється в морі без урахування лагунних систем;

лиман – функціонує як техногенно керований водний об’єкт, а не як елемент морсько-континентальної екосистеми.

За такої моделі відсутність осетрових і камбали-калкана є не проблемою біорізноманіття, а індикатором відсутності лагунної політики.

Тилігульський лиман перестає бути екосистемою і стає інженерною конструкцією, що імітує водний об’єкт, але не відтворює жодної з його природних рибогосподарських і  біогеоценотичних функцій.

ЕКСПЕРТНА РЕЦЕНЗІЯ

на проєкт “Піленгас-Відродження”

 

Предмет рецензії: Запропонований проєкт відновлення біоресурсного потенціалу Тилігульського лиману шляхом промислового вирощування піленгаса.

Тилігульський лиман є унікальною екосистемою національного значення, що виконує функції природного нерестовища для морських і прісноводних видів, біологічної фільтрації та регуляції гідрологічного режиму Чорного моря. Водночас він відчуває комплекс негативних впливів: замулення, накопичення детриту, заростання водоростями та коливання солоності через кліматичні зміни.

Запропонована модель пасовищної аквакультури базується на комерційному підході: інкубація ікри, вирощування молоді, масові зариблення та промисловий вилов товарного піленгаса. Хоча технологія має потенціал підвищити виживаність молоді та отримати прибуток, вона не враховує стратегічну цінність екосистеми і створює ризики:

Гідрологічний ризик: масштабне втручання в канал зв’язку лиману з морем може змінити природний водообмін, солоність і температуру.

Ризик, пов’язаний з інтенсивним зарибленням і промисловим виловом, що можуе порушити донні біоценози та баланс видів.

Екологічний ризик: використання комерційної моделі в заповідній зоні підвищує ймовірність деградації води та літніх заморів.

Комерціалізація та індустріальна експлуатація на заповідному Тилігульському лимані суперечить національним пріоритетам збереження біорізноманіття, а запропоновані фінансові механізми (Blended Finance, Off-take) роблять екосистему інструментом прибутку, а не об’єктом охорони та відновлення.

Приклад ризиків, пов’язаних з масовим вирощуванням піленгаса в Тилігульському лимані

У січні 2014 року внаслідок поєднання сильного  шторму, різкого зниження температури води та утворення льодового покриву в лимані загинуло понад 335 тонн піленгаса. Ця подія засвідчила не стійкість, а навпаки – критичну вразливість штучно сформованої високої біомаси морського виду в лагунній системі.

Тилігульський лиман характеризується накопиченням фосфору та активною внутрішньою регенерацією органічної речовини, що формує передумови для евтрофікації та періодичних проявів гіпоксії, насамперед у придонних шарах. Гідрохімічні процеси в лимані  мають нелінійний характер: навіть незначні зовнішні впливи  (гідротехнічні маніпуляції, погодні аномалії, коливання рівня води)  здатні запускати непропорційно масштабні зсуви кисневого та біогеного  режимів.

За цих умов гідрохімічний стан лиману не може розглядатися як стабільний фон – він є попереджувальним сигналом системної нестійкості. Сукупність ознак свідчить, що екосистема Тилігульського лиману перебуває у зоні тонкої рівноваги, в якій будь-яке інтенсифікаційне або експериментальне втручання несе ризик переведення системи в інший, спрощений і потенційно незворотний стан.

Піленгас є морським видом, адаптованим до відносно стабільних кисневих та температурних умов. Він погано переносить зниження концентрації розчиненого кисню, різкі термічні коливання та гідрохімічні зсуви, характерні для  ізольованих або напівізольованих лагун.

За відсутності сталого водообміну Тилігульський лиман об’єктивно схильний до задух у теплий  період і до кисневих криз у зимовий час. У цьому контексті досвід масової загибелі піленгаса у 2014 році слід розглядати не як випадкову подію, а як підтверджений сценарій, що демонструє принципову небезпеку формування великих штучних запасів піленгаса в лимані.

Формування високої чисельності піленгаса у замкнутих водоймах супроводжується різким зростанням трофічного та екологічного тиску на аборигенні іхтіоценози, що об’єктивно переводить цей вид у категорію факторів підвищеного екологічного ризику.

ЕКСПЕРТНИЙ ВИСНОВОК

щодо проєкту «Піленгас‑Відродження»

1. Правова база оцінки

Тилігульський лиман (як природна територія та водний об’єкт)  включений до складу територій та об’єктів Природно‑заповідного фонду України, що охороняється як національна спадщина згідно із Законом України «Про природно‑заповідний фонд України».

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає природні комплекси і водні простори зі спеціальними  екологічними та науковими властивостями як об’єкти, що підлягають  особливому режиму збереження.

Закон України «Про Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2030 року» передбачає розширення мережі природно‑заповідних територій та створення ефективно керованої системи природоохоронних територій.

2. Загальна правова оцінка проєкту

Проєкт «Піленгас‑Відродження» не відповідає цілям і вимогам природо‑охоронного законодавства України, оскільки концептуально орієнтований на комерційне використання природної екосистеми, тоді як законодавство визначає природно‑заповідні території як такі, що мають пріоритет охоронну та відновну функції і не призначені для промислової експлуатації.

Домінування комерційної мотивації над пріоритетом охорони довкілля суперечить статутним цілям природного резервного фонду, що мають забезпечувати збереження природного різноманіття,  загальнодержавних природних комплексів та фондів генетичних ресурсів  флори, фауни і водних екосистем.

3. Відповідність екологічним вимогам

Тилігульський лиман за своєю  природною суттю належить до водного та прибережного природного  середовища зі складною саморегуляцією; будь‑які форми господарської  діяльності в таких системах повинні ґрунтуватися на науково обґрунтованій оцінці впливу на біоценози та екосистемні функції.

Проєкт не містить механізмів забезпечення збереження екологічних функцій лиману або запобігання деградації середовища, що ставить під загрозу виконання вимог природо‑охоронного законодавства України  щодо збереження природних комплексів та біорізноманіття.

4. Висновок про відповідність законодавству

З огляду на наведене:

Проєкт не має правових підстав для впровадження у межах гарантованої державою охорони природних територій та об’єктів,  які є частиною природно‑заповідного фонду або можуть бути включені до  нього.

Відсутність належного довгострокового наукового обґрунтування, виконаного спеціалізованими державними науковими установами, робить проєкт юридично нелегітимним для розгляду, погодження або реалізації.

Комерційний характер проєкту суперечить прямим вимогам законодавства щодо природно‑охоронних територій та комплексів, зокрема щодо режиму використання природно‑резервних територій із особливим захистом.

5. Рекомендація

На підставі проаналізованих норм законодавства України та встановлених фактів, проєкт «Піленгас‑Відродження» повинен бути відхилений на рівні Держрибагентства та Міністерства економіки, довкілля  та сільського господарства України як такий, що:

порушує базові вимоги природо‑охоронного законодавства;

не має правових підстав для реалізації в межах природної екосистеми;

створює екологічні ризики, несумісні з національними зобов’язаннями щодо збереження природних ресурсів.

Цей висновок побудований із урахуванням чинних українських законів про природно‑заповідний фонд, охорону довкілля та державну екологічну політику, і може бути офіційно поданий як експертна позиція для ухвалення державних управлінських рішень.

Пріоритетні напрями

державної політики щодо Тилігульського лиману

(у сфері відповідальності Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України)

 Сучасний стан і стратегічна роль Тилігульського лиману вимагають формування цілісної державної політики, орієнтованої не на експлуатацію, а на довгострокове збереження та природне відновлення.

У цьому контексті доцільно визначити такі ключові напрями.

1. Пріоритет природного відновлення та збереження екосистеми

Державна політика щодо Тилігульського лиману має ґрунтуватися на принципі домінування  природоохоронних і відновних завдань над будь-якими формами  господарського використання.

Основними орієнтирами мають стати:

відновлення природної кормової бази та нерестових біотопів без масштабних промислових втручань;

застосування біомеліоративних  технологій, спрямованих на стабілізацію трофічних ланцюгів, контроль  накопичення детриту та надмірного розвитку водоростей;

підтримання природної структури біоценозів як базової умови екологічної стійкості лиману.

2. Обмеження комерційної діяльності як принцип управління

Економічне використання Тилігульського лиману має бути чітко підпорядковане завданням охорони природи.

Доцільно закріпити такі підходи:

заборону промислових та індустріальних проєктів у межах заповідних і охоронних зон;

використання зариблення виключно як інструменту екологічного відновлення та підтримки аборигенних  угруповань, а не як форми комерційної діяльності;

недопущення перетворення лиману на ресурсну базу інтенсивного рибогосподарського використання.

3. Науковий моніторинг як основа державних рішень

Будь-які управлінські рішення щодо Тилігульського лиману мають ухвалюватися виключно на основі системних наукових даних.

Пріоритетними завданнями є:

організація постійного державного моніторингу гідрохімічних показників, стану донних біоценозів та динаміки чисельності видів;

залучення незалежних наукових установ до оцінки екологічних ризиків і наслідків будь-яких втручань;

формування науково обґрунтованої системи раннього попередження кризових процесів.

4. Розвиток альтернативних моделей

Розвиток території Тилігульського лиману має спиратися на екологічно орієнтовані рішення.

У цьому напрямі доцільно:

впроваджувати екологічно чисті технології біомеліорації та природної регенерації водних біоресурсів;

здійснювати пілотні екологічні  дослідження та експерименти виключно в межах спеціалізованих наукових  програм і під контролем наукових центрів, без загрози цілісності  основної екосистеми;

орієнтувати розвиток на наукову, освітню та природоохоронну функції.

5. Інтеграція у державну політику охорони природи

Тилігульський лиман доцільно розглядати як один із пріоритетних об’єктів реалізації Національної екологічної стратегії.

Зокрема:

включити його до переліку ключових територій державних програм збереження та відновлення екосистем;

розглядати лиман як модельний об’єкт формування політики управління лагунними екосистемами України;

забезпечити міжвідомчу координацію у сфері охорони, наукового супроводу та відновлення.

Пропозиція щодо правового та організаційного захисту Тилігульського лиману

З метою забезпечення ефективного  збереження унікальної екосистеми Тилігульського лиману, захисту його  біорізноманіття та недопущення комерційної експлуатації, доцільно  розглянути питання об’єднання регіональних ландшафтних парків Одеської  та Миколаївської областей у єдиний об’єкт природно-заповідного фонду  загальнодержавного значення – Національний природний парк «Тилігульський лиман».

Ключові переваги такої трансформації:

Єдиний правовий режим охорони.

Надання статусу національного природного парку забезпечить найвищий  рівень державного захисту та унеможливить промислову й індустріальну  діяльність без комплексної оцінки екологічних ризиків.

Цілісність екосистемного управління.

Об’єднання територій дозволить здійснювати управління гідрологічним  режимом, природними нерестовищами та кормовою базою в межах єдиної  науково обґрунтованої стратегії.

Системний науковий моніторинг.

Створення НПП сприятиме залученню державних і академічних наукових  установ до регулярних досліджень стану вод, донних біоценозів та  популяцій водних організмів.

Рекреаційний та освітній потенціал.

Національний парк створить умови для розвитку екологічного туризму,  екологічної освіти та громадського природоохоронного контролю без шкоди  для біоресурсів.

Стійкість державної політики охорони природи.

Єдиний НПП сформує правову основу для довгострокових державних  інвестицій у збереження та відновлення унікальної лагунної екосистеми.

Рекомендації Міністерству економіки, довкілля та сільського господарства України

Ініціювати підготовку та внесення на розгляд Президента України проєкту Указу Президента України «Про створення Національного природного парку “Тилігульський лиман”, яким передбачити:

реорганізацію та об’єднання територій регіональних ландшафтних парків Одеської та Миколаївської  областей у єдиний об’єкт природно-заповідного фонду загальнодержавного  значення – Національний природний парк «Тилігульський лиман»;

затвердження меж Національного  природного парку, його функціонального зонування та спеціальних режимів  охорони і використання природних ресурсів;

визначення Тилігульського лиману об’єктом національної природної спадщини з пріоритетним  природоохоронним, науковим та відновним статусом.

Доктрина пріоритету відновлення

Тилігульський лиман як об’єкт природно-заповідного фонду та унікальна лагунна екосистема загальнонаціонального значення не може розглядатися як простір для комерційного проєктування, інвестиційних експериментів чи публічно-приватних ініціатив.

Навіть держава, яка здійснює повноваження від імені народу України, не наділена правом розглядати, ініціювати або погоджувати будь-які бізнес-проєкти чи форми господарського використання заповідних акваторій до моменту повного завершення науково обґрунтованого процесу відновлення природної екосистеми та офіційного підтвердження її стабільного функціонування.

Будь-яке ухвалення рішень, спрямованих на отримання економічної вигоди без попередньо затвердженої і реалізованої ідеології відновлення, є перевищенням публічних повноважень і порушенням конституційного обов’язку держави щодо охорони природної спадщини. Заповідні водойми не є об’єктами управлінського розсуду – вони є межами державної відповідальності.

Використання Тилігульського лиману як платформи для ситуативних проєктів, технологічних авантюр чи інформаційного самопіару має розцінюватися як несумісне з публічними інтересами та принципами екологічної безпеки України.

Відновлення еуосистеми Тилігульського лиману – є не одним із напрямів державної політики, а є її єдиною допустимою першоосновою.

 

 

Віктор Скарлат

 

Голова Громадської ради при Держрибагентстві

експерт з питань розвитку рибного господарства