СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИБНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ  В УМОВАХ СИСТЕМНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

ЕКСПЕРТНИЙ АНАЛІЗ

СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИБНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ  В УМОВАХ

СИСТЕМНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

(Системний огляд проблем, інституційних дисбалансів та шляхів модернізації галузі відповідно до європейських і міжнародних стандартів)

08. січня 2026 року                                  м. Київ

Адресовано: 

депутатам Верховної Ради України;

працівникам Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України;

працівникам Держрибагентства;

учасникам Робочої групи з розвитку рибного господарства;

експертам та науковцям галузевих інституцій;

представникам галузевої громадськості, працівникам рибного господарства та профільним органам державного управління.

АНОНС СТАТЕЙ ЦИКЛУ

“Стан та перспективи розвитку рибного госодарства України в умовах системної трансформації”

Мета циклу статей – сформувати цілісну аналітичну картину, яка дозволяє:

оцінити реальний стан водних біоресурсів та інституційне середовище;

визначити, які форми державного регулювання ефективні, а які створюють бар’єри;

показати потенціал рибного господарства як економічного, екологічного та соціального ресурсу;

запропонувати практичні орієнтири для цифровізації, колективного господарювання, ДПП, логістики та інновацій;

забезпечити підґрунтя для стратегічного планування, законодавчих ініціатив та впровадження європейських стандартів.

Цикл не є нормативним документом, але служить експертною основою для управлінських рішень.

Рибне господарство України увійшло в епоху глибокої системної трансформації, де ключовими чинниками змін стали війна, євроінтеграційні зобов’язання, екологічні виклики та радикальна перебудова механізмів державного регулювання. У цих умовах  галузь дедалі частіше опиняється в пастці надмірної управлінської активності, коли кількість регуляторних рішень зростає швидше, ніж їх реальний позитивний ефект.

Стаття 1. СТРГ на зламі епох – (вже на цифрових платформах)

Стаття 2. Загальна аналітика

Формулює базову тезу: надмірне та несистемне регулювання має обмежений, та негативний вплив на розвиток рибного господарства, навіть у країнах із високими стандартами охорони довкілля. Ця теза слугує концептуальною рамкою для всього циклу й задає напрям подальшого аналізу – від реального стану ресурсів до переосмислення законодавчої платформи галузі.

Стаття вводить Міжнародний прецедент (США 2025) як приклад: навіть при потужних ресурсах надмірне регулювання шкодить економіці та конкурентоспроможності.

Стаття 3. Рибопромислові райони та стан водних біоресурсів

Логічним продовженням вступної  дискусії є аналіз фактичного стану водних біоресурсів України. Саме тут відбувається відокремлення об’єктивних екологічних загроз від управлінських стереотипів, що роками визначали регуляторні рішення.

Стаття відповідає на ключові  питання: які ресурси залишаються доступними, де спостерігається критичне скорочення запасів і як це впливає на економічну безпеку держави. Також розглядатимуться питання рибного господарства у межах природно-заповідного фонду (ПЗФ).

Стаття 4. Промисел і флот

Оцінка ресурсної бази неминуче приводить до аналізу того, хто і за яких умов має доступ до промислу. У центрі уваги – структура рибопромислового флоту, система дозволів і квот, вилов у Світовому океані, у виключних (морських) економічних зонах  іноземних держав, в Азово-Чорноморському басейні та на внутрішніх  водоймах. у ПЗФ

Стаття розкриває, як регуляторна інерція впливає на  конкурентоспроможність української рибопродукціїих рибалок.

Стаття 5. Аквакультура та марикультура

Коли можливості традиційного промислу обмежені, стратегічного значення набуває аквакультура. У цій статті розглядається, чи здатна Україна перетворити вирощування риби та морепродуктів на драйвер економічного зростання, які інвестиційні бар’єри стримують розвиток і де відкриваються можливості для експорту, аквакультура у ПЗФ.

Стаття 6. Колективне господарювання на великих водоймах

Переосмислення ролі держави логічно веде до аналізу моделей співуправління. Стаття присвячена організації колективного господарювання на великих водоймах, як інструменту делегування відповідальності, підвищення ефективності контролю та відновлення довіри між державою та користувачами ресурсів.

Статті 7. Рибопереробка та контроль якості

Сталий розвиток галузі неможливий  без створення доданої вартості. У центрі цієї статті – внутрішня  переробка, контроль якості та безпечності, а також можливості впровадження стандартів європейського рівня. Аналізуються слабкі ланки ланцюга «від водойми до ринку» та потенційні точки зростання.

Статті 8. Рекреаційне рибокористування

Дискусія про пропорційність регулювання виходить за межі промислу і поширюється на рекреаційний сегмент. Стаття показує рекреаційне рибальство як економічний, соціальний і територіальний ресурс, здатний підтримати місцевий розвиток.

Статті 9. Наукові, допоміжні, та сервісні підприємства

Жодна галузь не може розвиватися  ізольовано. Логістика, наука, сервісні та інноваційні підприємства формують інфраструктурний каркас рибного господарства. Стаття розкриває потенціал цих сегментів і їхню роль у підвищенні конкурентоспроможності України.

Статті 10. Відновлення рідкісних і зникаючих видів, розвиток товарного сетрівництва

Особливу вагу має баланс між  охороною та використанням ресурсів у сфері відновлення червонокнижних,  рідкісних і зникаючих видів. Окрему увагу приділено розвитку товарного  осетрівництва як поєднанню екологічної місії та економічної доцільності.

Статті 11. Оновлення законодавчої платформи

Усі попередні висновки зводяться до необхідності системного перегляду законодавства у сфері рибного господарства. Стаття аналізує, яке регулювання є справді необхідним, а які норми створюють бар’єри для розвитку та євроінтеграції.

Стаття 12. Правова природа СТРГ

Розглядатиметься правова природа спеціальних традиційних рибопромислових господарств (СТРГ) як форми господарювання у сфері управління публічними водними ресурсами (anti-prosecutor paper):

Завершальною частиною циклу є стаття, що підсумовує трансформацію галузі через призму СТРГ – як інституції, здатної поєднати державну політику і довгострокову сталість.

Цикл статей підготовлено для формування фахового рибогосподарського Світогляду та експертної дискусії і .

Стаття 2.

 ЗАГАЛЬНА АНАЛІТИКА

Надмірне регулювання

(як системний ризик рибного господарства України: міжнародні та європейські сигнали у національному контексті)

Ця стаття – запрошення до фахової, відповідальної розмови про майбутнє рибного господарства України.

Рибне господарство України сьогодні опинилося у пастці, яку рідко усвідомлюють як системну загрозу: надмірне та фрагментоване державне регулювання поступово перетворюється з інструменту охорони ресурсів на фактор деградації галузі, витіснення  легального бізнесу й зростання тіньового промислу.

У цій статті циклу «Стан та перспективи розвитку рибного господарства України в умовах системної трансформації» здійснюється комплексний аналіз надрегулювання як одного з ключових, але недооцінених ризиків для економічної життєздатності та екологічної  стійкості рибного господарства. На тлі українського законодавчого контексту розглядається досвід держав із найжорсткішими природоохоронними режимами – зокрема Сполучених Штатів Америки та Європейського Союзу, де саме надмірність регуляцій офіційно визнано стримувальним чинником розвитку галузі.

Стаття не протиставляє економіку охороні довкілля і не закликає до дерегуляції за будь-яку ціну. Її мета – показати, як регулювання, відірване від економічної реальності, наукових даних і довгострокових циклів відтворення, починає працювати проти власних задекларованих цілей. Окрему увагу приділено аналізу українських «реформ» останніх років, зокрема запровадженню аукціонної  моделі розподілу квот, як прикладу управлінського рішення, що створило  фінансовий стрес для бізнесу, зруйнувало мотивацію до відтворення біоресурсів і стимулювало зростання ННН-промислу.

Ця публікація формує аналітичну та світоглядну рамку для всього подальшого циклу: від аналізу ресурсної  бази і промислу до аквакультури, переробки, СТРГ. Вона  пропонує читачеві не готові рецепти, а інше бачення ролі держави – не як генератора нескінченних заборон, а як інституції, здатної забезпечити баланс між охороною водних біоресурсів, економічною життєздатністю  галузі та довірою між державою і користувачами ресурсу.

Рибне господарство України належить до найбільш зарегульованих секторів економіки, що обумовлено поєднанням екологічних, продовольчих та соціально-економічних чинників. Водночас міжнародна практика демонструє: надмірне, фрагментоване та застаріле регулювання стає самостійним і небезпечним ризиком для сталості галузі.

У статті формується аналітичний простір для всього циклу публікацій шляхом зіставлення сучасних підходів до дерегуляції у державах із найжорсткими природоохоронними режимами (на прикладі США) з українською практикою регулювання.

Мета статті – переосмислення ролі державної політики у рибному господарстві України – від системи заборон до інструменту розвитку, відновлення та економічної життєздатності.

1. Регулювання між охороною ресурсів і економічною життєздатністю

Рибне господарство у глобальному вимірі перебуває на перетині двох логік: збереження відновлюваних, але вразливих природних ресурсів та забезпечення продовольчої безпеки, зайнятості й розвитку прибережних і сільських територій. Саме тому галузь традиційно обтяжена значною кількістю правил, обмежень і контрольних процедур.

Однак дедалі більше досліджень і управлінських рішень свідчать: кількість і жорсткість регуляцій не є автоматичною гарантією ні збереження ресурсів, ні економічної ефективності. Навпаки, надмірне регулювання може:

витісняти легальних користувачів з ринку;

стимулювати тіньовий промисел;

руйнувати ланцюг «вилов – переробка – споживання»;

знижувати інвестиційну привабливість галузі та здатність до відновлення.

У такому контексті регулювання перестає бути інструментом розвитку і перетворюється на фактор системної довготривалої стагнації.

2. Міжнародний сигнал: дерегуляція у межах жорсткого природоохоронного режиму

Показовим у контексті української  дискусії є підхід Сполучених Штатів Америки – держави з найрозвиненою у світі системи управління рибальством, потужною науковою базою та жорсткими екологічними стандартами. У 2025 році на найвищому  державному рівні було офіційно визнано, що надмірне федеральне  регулювання рибного господарства, за відсутності кризи біоресурсів, почало системно підривати конкурентоспроможність галузі.

Йдеться не про галузеву  рекомендацію, не про аналітичний звіт і не про позицію бізнес-асоціацій, а про пряме визнання главою держави того, що регуляторна надмірність стала стримувальним фактором розвитку. Ключовим є вихідне твердження: більшість американських рибних запасів є здоровими, ринки –  життєздатними, а національний ресурсний потенціал – одним із найбільших у світі. Отже, мова не йде про деградацію екосистем або виснаження  біоресурсів.

Попри це, держава констатує, що саме надмірне втручання у галузеві виробничі процеси, яке ґрунтується на застарілих або недостатньо верифікованих даних, обмежує продуктивний  вилов, стримує розвиток рибопереробки, затримує впровадження сучасних  технологій і призводить до системного зниження конкурентоспроможності рибопродукції національного походження. Це принциповий момент: регулювання визнається проблемою не тому, що воно є слабким, а тому, що  воно є надмірним і неефективним.

Президентський указ прямо фіксує, що навіть за наявності розвиненої науки, ефективних інституцій та значних фінансових ресурсів надлишкові регуляторні вимоги здатні витісняти національного виробника з власного ринку, формувати критичну  залежність від імпорту (у США – до 90 % споживання рибної продукції),  створювати багатомільярдний торговельний дефіцит і послаблювати  внутрішні ланцюги створення доданої вартості. Таким чином, держава  визнає: регулювання, відірване від економічної реальності, шкодить навіть там, де ресурсна база залишається стабільною.

Водночас принципово важливо, що дерегуляція у цьому випадку не трактується як ослаблення екологічного або ресурсного контролю. Навпаки, вона базується на чітко окреслених управлінських акцентах:

перегляді регуляторних вимог з точки зору їх  фактичної результативності;

відмові від норм, які не дають вимірюваного  екологічного чи безпекового ефекту;

концентрації держави на ключових функціях управління, науки та боротьби з незаконним, непідзвітним і нерегульованим (IUU) промислом; модернізації систем збору даних та аналітики; впровадженні дешевших і надійніших технологій контролю; а також залученні користувачів ресурсу до формування рішень через  регіональні ради та публічно-приватні партнерства.

Інакше кажучи, держава не «закручує гайки», а свідомо розвантажує галузь від регуляторного тиску, концентруючись на тому, що справді має значення для сталості ресурсів і  економіки.

На цьому тлі контраст з українською практикою стає неминучим і незручним. Україна, маючи значно слабшу інституційну спроможність, обмежені ресурси контролю, фрагментовану  відповідальність між органами влади та складні воєнні умови, обирає  протилежну логіку – постійне ускладнення правил, розширення заборон,  множення дозволів і процедур без належного доведення їх реальної  ефективності.

Там, де сильна держава з найжорстким у світі природоохоронним режимом зупиняється і переглядає надмірні регуляції, слабша держава намагається компенсувати дефіцит управління кількістю заборон. Саме в цьому полягає ключовий системний ризик для України.

Американський приклад демонструє управлінський урок, який неможливо ігнорувати: сталий розвиток починається не з максимального обмеження користувача, а з оптимального  балансу між контролем і можливістю працювати.

Держава, що впевнена у власних інституціях, не боїться скасовувати неефективні норми, визнавати помилки регулювання та спрощувати там, де складність не дає результату. Для України ігнорування цього досвіду поступово перестає бути  управлінською помилкою і набуває ознак свідомого вибору з довгостроковими негативними наслідками.

3. Український контекст: регуляторна інерція як чинник формування невиправданих управлінських ризиків

Для України ця позиція має особливу вагу. Національне рибне господарство функціонує в умовах надмірного управлінського втручання держави у виробничий роцес, фрагментованої інституційної відповідальності та тривалого нормативно-правового нашарування регуляторних актів (усе більше і більше законів і нормативно-правоаих актів, які унеможливлюють будь який розвиток галузі).

Виключеням з цього незмінного для України  правила є лише незрозуміле і безпідставне скасування Інструкції №4 (СТРГ) (дивисть Статтю СТРГ на зламі епох). Протягом останніх років регуляторне поле галузі послідовно ускладнювалося за рахунок:

розширення переліку дозвільних процедур;

множиння погоджень і звітностей;

дублювання контрольних функцій різними органами;

запровадження нових обмежень без належної оцінки соціально-економічних наслідків.

При цьому системна оцінка ефективності регулювання – з точки зору впливу на стан біоресурсів, рівень легального промислу, інвестиції та розвиток переробки – залишається фрагментарною або відсутньою.

У результаті формується парадоксальна ситуація: посилення правил не супроводжується ні стабілізацією ресурсної бази, ні зміцненням економічної стійкості галузі, ні покращенням соціально-економічних та природоохоронних маркерів. А навіщо тоді такі реформи?

4. Про межі реформ і ціну управлінської поспішності

Історія державного управління вчить: не кожна дія є розвитком, і не кожна реформа є рухом уперед. Особливо це стосується галузей, що живуть у довготривалому часовому горизонті, де природні цикли вимірюються не роками, а десятиліттями, а помилки  управління мають відкладені, але глибокі негативні наслідки.

Рибне господарство належить саме до таких систем. Воно не терпить різких зламів, частих змін правил і управлінської метушні. Галузі потрібні сталість, передбачуваність і повага до інерції природних та економічних процесів. Проте впродовж тривалого  часу державна політика у цій сфері розвивалася за іншим сценарієм – сценарієм постійної зміни керівного складу галузі та безкінечних реформ, кожна з яких починалася з переконанням ветеранів галузі, що до неї галузь рухалася хибним шляхом… Звідки така впевненість?

А чому ж тоді країна спостерігає від цих реформ, які проводилися в останнє десятиліття, впевнене, у рази, падіння усіх основних маркерів виробництва рибопродукції? Це – реформи?

Зміна керівництва та інституційних конфігурацій майже щоразу супроводжувалася новим «перезапуском»: переглядом правил, переписуванням процедур, зміною пріоритетів і маркерів успіху. При цьому кожен попередній етап формально завершувався звітами про досягнення, зростання показників і наближення до  стратегічних цілей (тільки “Стратегій розвитку рибного господарства України” за останні 10 років було 7 варіантів, а Національних програм розвитку рибного господарства – 0!).

На тлі самовихвальних, відретушованих державних звітів, що вперто видавали застій за успіх і паперовий рух – за прогрес, галузь мовчки й беззахисно борсалася, невблаганно захлинаючись у темному, задушливому болоті системного занепаду, де будь-який «прорив» існував виключно на сторінках тріумфальних річних звітів.

У цій суперечності – між звітною логікою та реальною економікою – криється одна з ключових проблем. Коли  управління підмінюється управлінською активністю, і видимістю реформ, а розвиток –  нескінченним оновленням регуляцій, система поступово втрачає здатність до самовідновлення.

Правила змінюються швидше, ніж учасники ринку  встигають до них адаптуватися. Довіра зникає, а інвестиційний горизонт скорочується до мінімуму.

Парадокс надмірної державної присутності

З часом стає очевидним парадокс: найбільш руйнівним фактором для галузі стає не брак уваги держави, а її гіпертрофована, несистемна та реактивна присутність, за якої регулювання підміняє стратегічне управління, а управлінська активність – відповідальність за довгостроковий результат.

У такій моделі держава не зникає з  галузі – навпаки, вона присутня всюди: у дозволах, погодженнях,  інструкціях, звітностях і перевірках. Проте ця присутність не формує цілісної політики розвитку. Вона фрагментується між інституціями,  втрачає спадковість і дедалі більше зводиться до механічного відтворення контрольних процедур. Управління ресурсом замінюється управлінням  паперовими потоками, а стратегічні цілі – сукупністю тактичних обмежень.

Особливу небезпеку становить реформаторська інерція, коли кожна зміна політичного або адміністративного циклу  супроводжується черговим «перезапуском» правил. Галузь, що функціонує у довготривалих природних і економічних циклах, змушена адаптуватися не до реальних екологічних викликів, а до постійно змінюваних регуляторних конструкцій. За таких умов правила змінюються швидше, ніж учасники ринку встигають їх зрозуміти, не кажучи вже про інвестування чи довгострокове планування.

Парадокс полягає в тому, що кожен етап такого втручання формально супроводжується звітами про посилення контролю, підвищення ефективності та наближення до стратегічних цілей, тоді як реальний стан галузі демонструє протилежну динаміку: скорочення легального промислу, деградацію флоту, стагнацію переробки, втрату  довіри інвесторів і зростання тіньового сегмента. Держава звітує про  активність, але галузь дедалі глибше занурюється в структурну кризу.

У результаті регулювання держава перестає виконувати свою базову функцію – забезпечення балансу між охороною  ресурсу та його економічним використанням. Надмірна та несистемна  присутність держави не зміцнює галузь, а позбавляє її здатності до  самовідновлення. Охорона водних біоресурсів відривається від економічної основи, без якої вона втрачає практичний сенс, а довіра між державою та користувачами ресурсу замінюється взаємною підозрою.

Саме тому ключовим викликом сучасної державної політики у сфері рибного господарства є не подальше нарощування регуляторного тиску, а відновлення системності управління – з чітким розмежуванням цілей, інструментів і відповідальності.

Держава, що мислить стратегічно, не демонтує галузь нескінченними реформами. Вона коригує, а не ламає, зберігає інституційну пам’ять і створює правила, за яких розвиток стає можливим не всупереч регулюванню, а завдяки йому.

Справжня державницька позиція починається не з чергової реформи, а з уміння вчасно зупинитися, оцінити накопичений досвід і зберегти спадковість політики. Держава, яка поважає власні інституції, не демонтує їх щоразу разом зі зміною керівництва. Вона коригує, а не ламає; вдосконалює, а не починає з нуля.

Саме в цьому контексті постає потреба в переосмисленні підходів до рибного господарства – не як об’єкта нескінченного реформування, а як стратегічного ресурсу, що вимагає довгої волі, інституційної пам’яті та виваженого балансу між охороною природи й економічною життєздатністю.

Ця праця не пропонує простих рішень і не закликає до різких кроків. Її завдання – повернути дискусію в площину відповідальності та часу, де головним критерієм успіху є не швидкість змін, а їхня стійкість; не кількість нормативних актів, а здатність галузі жити й розвиватися за  зрозумілими правилами.

5. Аукціони як інституційна помилка: як «реформа» зруйнувала економіку промислу, екологію і довіру

Одним із найбільш показових прикладів управлінської помилки останніх років стала підміна багаторічної системи державного регульованого розподілу квот на промисловий вилов водних біоресурсів аукціонною моделлю, запровадженою Законом України № 2989-ІХ від 27.03.2023 р. (законопроєкт № 7616).

Формально ця модель подавалася як крок до прозорості, конкуренції та збільшення бюджетних надходжень. Фактично ж вона продемонструвала класичний приклад регуляторного дизайну, відірваного від реальної економіки галузі, її соціальної структури та екологічних циклів.

Фінансове виснаження замість розвитку

Аукціонна модель побудована на принципі передоплати за ще не виловлений і не реалізований ресурс. Рибопромислові підприємства змушені ще до початку сезону вилучати з обігу значні кошти, спрямовуючи їх до державного бюджету – без будь-яких обмежень максимальної ставки та без економічного обґрунтування ціни лота.

У результаті:

підприємства входять у сезон без оборотних коштів;

змушені залучати банківські кредити для фінансування самого процесу вилову;

фактично кредитують державу за рахунок власної фінансової стабільності.

Це не створює доданої вартості, не стимулює інвестиції і не збільшує ресурсну базу. Це – фіскальне вилучення, замасковане під реформу.

Витіснення добросовісних промисловиків

Аукціон за своєю природою віддає перевагу не тим, хто: десятиліттями працював у водоймі, підтримував її рибопродуктивність, дотримувався правил і забезпечував зайнятість у громадах, а тим, хто має фінансову спроможність.

Таким чином, система: витісняє традиційних користувачів, руйнує інституційну пам’ять промислу, заохочує короткострокову експлуатацію замість сталого управління.

Неможливість довгострокового планування

Щорічні аукціони означають, що жодне підприємство: не має гарантій доступу до ресурсу в наступному році, не може планувати інвестиції, модернізацію флоту чи переробки, не зацікавлене у багаторічних програмах відтворення.

Промисловики фактично працюють у режимі постійного управлінського стресу, що є несумісним із принципами сталого розвитку.

Вибух ННН-промислу (IUU fishing)

Найбільш руйнівним наслідком стала фактична легалізація умов для масового зростання незаконного, непідзвітного та неконтрольованого промислу (ННН-рибальства).

Підприємства, які програли аукціони, а також нові нелегальні гравці, отримали потужний стимул працювати поза правовим полем, домовляючись: з рибоохоронним патрулем, екологічною інспекцією,   водною поліцією, прикордонними та іншими силовими структурами.

Парадоксально, але нелегальний промисел став економічно вигіднішим за легальний, що: руйнує простежуваність, знецінює квоти та ліміти, створює відчуття глибокої несправедливості серед законних рибалок.

У багатьох регіонах ННН-рибалки вже становлять більшість.

Колапс системи відтворення

Аукціонна модель знищила економічну мотивацію до зариблення:

промисловики не інвестують у водойми, доступ до яких не гарантований;

держава втратила інструменти відтворення, передавши ДП  «Іркліївський риборозплідник рослиноїдних риб» до сфери приватизації;

ключові рибовідтворювальні заводи знищені війною або перебувають під окупацією.

У цих умовах щорічне відновлення рибогосподарського потенціалу стало фактично неможливим.

Економічні та соціальні наслідки

Факти:

собівартість виловленої риби зросла майже на 40%;

кількість легальних користувачів скоротилася на 20-40%;

кількість ННН-рибалок зросла більш ніж на 50%;

зариблення у 2022-2025 рр. майже не здійснювалося.

Це означає: зменшення пропозиції риби, зростання цін, втрату робочих місць, деградацію водойм у середньостроковій перспективі.

Імітація управління замість політики

Аукціони дали лише одне – можливість рапортувати:

«До бюджету залучено десятки мільйонів гривень!»

Але це гроші: які не зароблені економікою, а вилучені з неї, профінансовані кредитами, без позитивного ефекту для ресурсів, екології чи суспільства.

Висновок:

Аукціонна модель у рибному господарстві:

не забезпечує сталого розвитку;

не покращує екологію;

не підвищує біопродуктивність;

не відповідає базовим принципам управління природними ресурсами.

не зменшує корупцію, а перерозподіляє її (регуляторне перевантаження не зменшує корупційні ризики, вони переносяться у сфери процедурного тлумачення та дискреції – це коли закон каже  – «вирішуй питання на власний розсуд”).

Аукціони є прикладом реформи, що створює видимість управлінської активності замість довгострокової сталої державної політики у рибному господарстві.

І якщо не змінити підхід, через кілька років ми отримаємо не реформовану галузь, а спустошені водойми – з “ідеальними звітами” про проведені аукціони.

6. Євроінтеграція: між формальним наближенням і сутнісними цілями

Примітка:

Сутнісні цілі – це коли дії спрямовані на реальний ефект, тобто:

захист водних біоресурсів,

забезпечення економічної життєздатності рибальства, оптимізація регулювання, а не його ускладнення,

сталий розвиток і конкурентоспроможність.

Тобто «сутнісні цілі» – це те, що справді має значення і приносить результат, на відміну від формальної «показової» відповідності нормам.

Євроінтеграційний вектор розвитку рибного господарства України часто сприймається як механічне «наближення» національного законодавства до норм Європейського Союзу, що традиційно трактують через посилення заборон, контрольних процедур і  дозволів. Такий підхід формально відповідає вимогам acquis ЄС, але  практично веде до регуляторної інфляції та послаблення економічної  ефективності галузі.

Водночас реальна логіка європейської політики у сфері рибальства базується на принципах пропорційності, наукового обґрунтування і орієнтації на результат, що відображено у ключових нормативних актах ЄС:

Регламент (ЄС) № 1380/2013 про спільну рибну політику (СРП) встановлює принцип sustainable exploitation, де регулювання залежить від фактичного стану запасів та наукових оцінок (статті 2, 9, 11).

Регламент (ЄС) № 1224/2009 про контроль СРП підкреслює роль пропорційного контролю і ризикоорієнтованого підходу, де держави-члени зобов’язані сфокусувати ресурси на реальних ризиках, а  не на формальних процедурних вимогах (статті 2, 19, 33).

Директива 2008/56/ЄС (Marine Strategy Framework Directive) орієнтує держави на досягнення «доброго екологічного стану» водних екосистем, не через максимальні заборони, а через оцінку ефективності заходів та адаптивне управління (статті 5-8).

Таким чином, принципи євроінтеграції передбачають:

Пропорційність регулювання – будь-які обмеження чи заборони мають відповідати рівню екологічного, соціального та економічного ризику, а не бути формальним дублюванням  норм.

Економічну життєздатність промислу – СРП прямо визначає, що сталий розвиток рибальства неможливий без підтримки конкурентоспроможності операторів, їхніх інвестицій та внутрішніх ланцюгів доданої вартості (Reg. 1380/2013, ст. 3, 4).

Наукову обґрунтованість – рішення мають базуватися на сучасних дослідженнях і даних, які  постійно оновлюються через мережу наукових рад та баз даних ICES та  EFSA.

Залучення користувачів до співуправління – регіональні риболовецькі ради та публічно-приватні партнерства  передбачають спільну відповідальність держави і користувачів ресурсів за сталий вилов і контроль (Reg. 1224/2009, ст. 29, 30).

Орієнтацію на результат, а не на формальність – ЄС заохочує перегляд регуляторних вимог там, де вони не дають вимірюваного ефекту, та впровадження дешевших, технологічно надійніших  інструментів контролю (Reg. 1380/2013, ст. 13, 14).

У цьому контексті міжнародні приклади дерегуляції, зокрема досвід США (розділ 2 цієї Загальної аналітики), слугують аналітичним інструментом: вони дозволяють критично оцінити українську регуляторну траєкторію та усвідомити, що механічне «посилення заборон» не є еквівалентом  євроінтеграції.

Навпаки, надмірне регулювання без адаптації до реальної  ресурсної бази і економічних умов підриває конкурентоспроможність і  стимулює зростання адміністративного тиску, що ми вже роками спостерігаємо в  Україні.

Отже, євроінтеграційний підхід у сфері рибного господарства вимагає системного переосмислення: не копіювати формальні норми, а створювати регуляторну архітектуру, яка поєднує ефективний контроль, пропорційність, наукове обґрунтування та економічну життєздатність – фундамент для подальших статей циклу, де  аналізуються ресурси, промисел, аквакультура, переробка та управління  СТРГ.

Висновок: 

Євроінтеграція – це не збільшення контролю, а оптимізація регулювання, де державна присутність слугує сталості ресурсів і розвитку ринку, а не  формальній демонстрації відповідності нормам ЄС.

7. Роль статті у структурі циклу

Цілями цієї вступної аналітичної статті є формування спільної позиції для подальшого аналізу. Вона не має політичного чи полемічного характеру і не протиставляє екологію економіці. Натомість пропонується розглядати рибне господарство як цілісну систему, де ефективне регулювання має:

забезпечувати відновлення та збереження ресурсів;

підтримувати легальний промисел і переробку;

стимулювати інвестиції та інновації;

покращувати соціально-економічний простір

зміцнювати роль місцевих громад і користувачів.

Підсумок

1. Аукціони як фінансовий пасток

Щорічні аукціони (Закон № 2989-ІХ) змушують підприємства сплачувати за квоти до вилову.

Наслідок: оборотні кошти падають на 30-50%, банки кредитують державу, нуль стимулів для модернізації флоту або зариблення.

2. Витіснення легальних користувачів

Пріоритет аукціонів – фінансова спроможність, а не досвід.

Легальні користувачі скоротилися на 20-40%, втрата традиційних практик та локальної компетенції.

3. Зростання ННН-промислу

Обмежений доступ до ресурсів стимулює нелегальних рибалок.

ННН-промисел зріс понад 50% (2022-2025), у деяких регіонах ННН-рибалки – понад 60% вилову.

Наслідки: руйнування контролю, знецінення квот, хаос на ринку.

4. Неможливість планування та інвестицій

Щорічні аукціони позбавляють гарантій доступу до ресурсу.

Інвестиції падають на 30-40%, модернізація флоту та переробки зупинена.

5. Деградація запасів і соціальна напруга

Зариблення майже не проводилося (2022-2025 рр.).

Локальна деградація водойм, зростання безробіття, відтік молоді, конфлікти між законними та незаконними рибалками.

6. Фіскальні та економічні втрати для держави

Контроль дорожчий, ефективність нижча.

Державні надходження формальні – гроші підприємств, профінансовані кредитами.

Торговельний дефіцит зростає через деградацію національного виробництва та залежність від імпорту.

Висновок

Поточна політика – не реформа, а системна катастрофа: аукціони, надмірні заборони та фрагментовані процедури створюють стрес для бізнесу, хаос на ринку, деградацію ресурсів і зростання ННН-промислу.

Міжнародний досвід (США, ЄС) показує: ефективне управління можливе лише через пропорційність, наукову обґрунтованість, залучення користувачів та орієнтацію на результат.

Україна потребує термінового радикального переосмислення: від формальних реформ – до реальних змін, що відновлюють баланс між  охороною ресурсів і економікою, захищають інвестиції та гарантують  стійкість держави.

Ця стаття не ставить крапку – вона знімає ілюзії.

Рибне господарство України – це не просто галузь, а тест на зрілість держави: на здатність відрізняти контроль від хаосу, реформу – від руйнування, управління – від імітації.

Коли звіти починають жити власним життям, а регулювання відривається від ресурсу, галузі тонуть мовчки – без гучних сигналів і без швидкого шансу на виправлення.

У наступних статтях ми вийдемо за межі декларацій і спустимося туди, де звіти більше не працюють: до реального стану водних біоресурсів, промислу й економіки. Саме там стане зрозуміло, чи здатна держава перейти від видимості реформ до відповідальності за результат – і по який бік цієї межі вона готова зупинитися.

Читайте далі: Стаття 3. Рибопромислові райони та стан водних біоресурсів

Віктор Скарлат

Голова Громадської ради при Держрибагентстві

експерт з питань розвитку рибного господарства