Інтенсифікація і розширення стійкого виробництва продукції аквакультури (по матеріалах ФАО 2022 р.) (Частина 2)
Ефективне регулювання на користь розширення аквакультури “Блакитна” трансформація аквакультури неможлива без ефективної системи регулювання. Кодекси країн повинні вимагати, щоб держави створювали, підтримували та розвивали належні правові та адміністративні механізми, що сприяють відповідальному розвитку аквакультури.
Ефективне регулювання аквакультури створює умови для підвищення її внеску у досягнення відповідних ЦСР (цілей сталого ровитку) за рахунок виробництва більш поживних продуктів із водних біоресурсів:
– створення робочих місць та засобів для існування;
– збільшення надходжень до державних бюджетів у вигляді податків та доходу від валютних операцій;
– підвищення частки аквакультури в національній економіці (безпосередньо через ВВП та опосередковано – через вплив на інші сектори);
– за рахунок більш раціонального природокористування шляхом зниження інтенсивності вилову дикої риби, розширення можливостей для відповідального використання та охорони природних ресурсів,
такихяк земля, вода, прибережні місця проживання та водні біоресурси.
В останні десятиліття низка країн підвищила ефективність регулювання сектора, для чого, зокрема, ввели в дію передбачувані, прозорі, справедливі та застосовні на практиці правові та інституційні механізми, орієнтовані на всі сегменти виробничо-збутового
ланцюжка. Використовуються економічні стимули, орієнтовані на поширення передових методів та створення умов, у яких виробники можуть розробляти, розвивати та впроваджувати методи самоврядування, а також на розширення можливостей для розвитку стійких виробничих систем. Прагнення отримати доступ до прибуткових міжнародних та внутрішніх ринків також спонукає все більше фермерів дотримуватися вимог та стандартів, які є умовою для такого доступу, у тому числі застосовувати схеми сертифікації продукції аквакультури. При цьому у багатьох країнах ситуація в області регулювання аквакультури залишається проблематичною.
Відсутня чи обмежена підзвітність державного та приватного секторів, не ефективне правозастосування (за наявності нормативних актів), неякісне планування (результатом якого стають конфлікти через місця розміщення господарств, спалахи захворювань та погіршення стану екосистеми) та нездатність усувати негативний вплив систем аквакультури на довкілля та благополуччя населення формують у населення негативне ставлення та недовіра до галузі.
Положення посилюється відсутністю механізмів регулювання, спрямованих безпосередньо на аквакультуру. Існуючі механізми регулювання часто носять фрагментований характер і являють собою конструкції, побудовані на основі механізмів, що використовуються різними відомствами, наприклад, що займаються питаннями рибальства, сільського господарства, водних ресурсів, лісового господарства, навколишнього середовища, торгівлі чи морськими питаннями.
Наслідком того, що сектор регулюється розрізненими заходами політики та нормативними актами, а відповідальність за його регулювання передається різним інститутам, регулювання стає не ефективними. Спостерігається обмежена можливість або повна неможливість застосування та, отже, незадовільне функціонування механізмів регулювання.
Стрімке зростання сектора змушує країни адаптувати інституційну і правову базу до ситуації, що змінюється, а в ряді юрисдикцій, де аквакультура не відіграє важливу роль в економіці та житті суспільства, керівництву сектором практично не приділяється уваги. Ще однією проблемою у сфері регулювання стали високі витрати фермерів, які дотримуються норм і вимог, включаючи споживчі стандарти, наслідком чого іноді стає відмова від дотримання відповідних вимог, особливо серед дрібних виробників.
Директивні органи повинні обговорити, як можна створити міцну правову та інституційну базу із визнанням аквакультури як окремого сектора економіки. Вкрай важливо забезпечувати дотримання вимог, тому правила та норми мають бути здійсненними та доступними для фермерів та інших суб’єктів. Так само системи ліцензування повинні бути ефективними та прозорими, та питанням аквакультури необхідно приділяти увагу при розробці планів у сфері використання ресурсів та розвитку.
Більш того, безпека та якість продукції аквакультури повинні відповідати національним, регіональним та глобальним стандартам. З рештою, необхідно вдосконалювати управління аквакультурою так, щоб воно сприяло її розвитку та сталого зростання, при цьому запобігаючи шкідливому впливу і підвищуючи внесок сектора у вирішення завдань щодо досягнення ЦСР. Останнє особливо важливо, враховуючи, що востаннє десятиліття підвищення якості регулювання аквакультури призводило до зростання продуктивності та якості продукції, але супроводжувалося зниженням темпів зростання виробництва.
Щоб сектор брав активну участь у досягненні ЦСР, необхідно і далі нарощувати вже і зараз вагомий внесок дрібних та середніх виробників у стійкий розвиток аквакультури та створювати стимули та умови для того, щоб інтенсифікувати та розвивати виробництво.
Для інтенсифікації та розвитку аквакультури необхідні суттєві обсяги фінансування та інвестицій. Органи управління повинні усунути обмеження дл яфінансування та інвестицій шляхом створення сприятливого середовища та в цілому більш привабливих для інвесторів та кредитних установ стимулів.
Крім перерахованого вище, для розширення аквакультури потрібні додаткові природні ресурси, в першу чергу земля та вода, що може призвести до виникнення або загострення екологічних та соціальних конфліктів, пов’язаних з конкуруючими видами використання цих ресурсів.
Щоб не лише налагоджування співпраці між конкуруючими користувачами, але й допомага запобігали або пом’якшували конфлікти між ними, слід використовувати такі ефективні інструменти, як зонування та комплексне планування розвитку прибережних районів.
У країнах, які мають брак земельних, прісноводних та прибережних ресурсів, придатних для розвитку марикультури та аквакультури у внутрішніх водоймах, для розвитку сектора необхідно впроваджувати такі інноваційні технічні рішення, як берегові, рециркуляційні та прибережні системи. Не менш важлива диверсифікація, яка допомагає знижувати ризики неврожаю та підвищувати стійкість господарств. Крім того, виробники аквакультури повинні використовувати цифрові інформаційно-комунікаційні технології та досягнення в галузі робототехніки.
Інвестиції в аквакультуру на користь”блакитної” трансформації. Для стимулювання розвитку, інтенсифікації та розширення аквакультури необхідні цілеспрямовані, стійкі інвестиції. Тільки цілеспрямовані інвестиції у виробничо-збутовий ланцюжок сектора дозволять розкрити потенціал сектора, особливо в регіонах із слабо розвиненою аквакультурою,т аких як країни Африки на південь від Сахари, Латинська Америка та Карибський басейн, Південна Азія.
У регіонах з розвиненим сектором аквакультури (наприклад, у Східній та Південно-Східної Азії) масштабні інвестиції в першу чергу необхідні для того, щоб зробити аквакультуру більш екологічною та підвищити її стійкість до кліматичних, біологічних та фінансових ризиків.
Щоб здійснювати стратегічно орієнтовані, стійкі до ризиків, стійкі, кліматичні оптимізовані та перспективні з фінансовою точки зору інвестиції у розширення аквакультури на користь «блакитної» трансформації, потрібні ефективні механізми регулювання на всіх рівнях, які створюватимуть сприятливі умови для таких інвестицій.
Невід’ємним елементом цих механізмів має бути ефективна стратегічна та нормативно-правова база, яка допоможе створити сприятливі умови для інвестицій в екологічно та соціально стійку, економічно рентабельну аквакультуру зі справедливим розподілом вигод. Важливість такої бази можна показати на прикладі розведення морських водоростей. Підприємства з їх вирощування привертають зростаючу увагу як суб’єкти «відновлювальної аквакультури”, що забезпечує масштабні екосистемні послуги та відчутні соціально-економічні вигоди.
Проте громіздкі бюрократичні процеси ліцензування операцій у секторі аквакультури та недостатнє визнання реальної цінності екосистемних послуг з вирощування морських водоростей часто перешкоджають інвестиціям у розвиток подібної природозберігаючої аквакультури.
Для «блакитної» трансформації систем виробництва продукції з водних біоресурсів необхідні фінансові та страхові послуги на місцевому, національному, регіональному та глобальному рівнях. Для стимулювання інвестицій у “блакитні” технології, які допомагають покращуватистан навколишнє середовище та забезпечувати екосистемні послуги за допомогою підприємств з розведення морських водоростей та інших суб’єктів аквакультури необхідні інноваційні ринкові механізми, такі як вуглецеві та азотні квоти, блакитні облігації та зелене фінансування.
ФАО розробила Рекомендації щодо «блакитного» фінансування (ФАО, 2020 р.), у яких висвітлюються такі теми, як страхування дрібних підприємств у секторі рибальства та аквакультури, блакитні облігації, змішане фінансування, інвестиції в соціальні зміни та мікрофінансування маломасштабного промислу.
Їхнє завдання – надати державним та приватним суб’єктам інформацію, ресурси та конкретні способи отримання фінансових послуг.
Приватні інвестиції безумовно відіграють найважливішу роль розвитку аквакультури у світі, але державні інвестиції можуть дати поштовх до розвитку бізнесу у цій сфері виробникам, які мають обмежені ресурси та мають вирішальне значення для усунення збоїв у функціонуванні ринків, пов’язаних з недостатністю приватних інвестицій у громадські блага (наприклад, в інфраструктуру, покращенняг енетичних ресурсів, біобезпека, технічні нововведення та розвиток ринків).
Однак відсутність ринкових механізмів, на які можна орієнтуватися під час планування державних інвестицій, знижує їх ефективність. Незважаючи на великі вкладення в інфраструктуру та послуги в області рибальства та аквакультури, що допомагають вирішувати завдання щодо розвитку цих галузей, вимоги та потреби зацікавлених сторін у секторі задовольняються далеко не завжди. Частина об’єктів інфраструктури, що особливо відносяться до ринків та інкубаторів, часом перестають функціонувати, простоюють або так і не починають працювати, не задовольнячи конкретним критеріям для сталого розвитку аквакультури.
Щоб за рахунок сталого розвитку аквакультури створювалися матеріальні блага, необхідно забезпечувати повний спектр ресурсів та розробляти повноцінні Системи регулювання. Для розвитку сектора потрібно не лише враховувати основні біологічні та екологічні аспекти його функціонування, а й створювати сприятливі економічні та соціальні умови, забезпечувати доступ до основних об’єктів інфраструктури та послуг.
У віддалених районах, що не мають доступу до ринків, доріг та громадського транспорту, комунікаційних мереж, електрики, питної води, каналізації та закладів охорони здоров’я, об’єкти аквакультури не можуть успішно функціонувати.
В той же час важливо уникати конфліктів через ресурси, оскільки населення та юрисдикції з ширшим доступом до інфраструктури можуть підпадати під вплив різних зацікавлених груп, які в першу чергу мають легкий доступ до капіталу, що потенційно може створювати проблеми з розподілом витрат і вигод. Тому при плануванні та нарощуванні інвестицій на користь будівлі матеріальних благ необхідно консультуватися з усіма зацікавленими сторонами, мати чітке уявлення про те, ким і в що вкладаються кошти, та повною мірою враховувати інтереси місцевого населення.
Все важливіше для «блакитної» трансформації стає підвищення стійкості інфраструктури, що стосується секторів аквакультури та рибальства, до кліматичних та інших природних та антропогенних потрясінь.
Нові об’єкти інфраструктури і модернізовані мають витримувати шторми, приливні хвилі, нагони та повені. Оскільки інвестиції в інфраструктуру, що використовується в аквакультурі та рибальстві повинні бути стабільними та стійкими у довгостроковій перспективі. Світовий банк та ФАО розробили інструмент оцінки інфраструктури у секторі рибальства, який може використовуватися в процесі прийняття рішень. Його можна застосовувати для планування державних та приватних вкладень у зміцнення та реабілітацію існуючої інфраструктури, а також нових інвестицій у підтримку виробничо-збутових ланцюжків харчової продукції із водних біоресурсів. В даний час він використовується у пробному порядку у кількох країнах.
Нажаль, не в Україні!
