ЕКСПЕРТНИЙ АНАЛІЗ
СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ РИБНОГО ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ В УМОВАХ
СИСТЕМНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ
(Системний огляд проблем, інституційних дисбалансів та шляхів модернізації галузі відповідно до європейських і міжнародних стандартів)
Стаття 5
АКВАКУЛЬТУРА / МАРИКУЛЬТУРА
(Аквакультура і марикультура як стійкий сектор продовольчої безпеки та “блакитної економіки”: екосистемний підхід, інновації та інтеграція до політик Європейського Союзу)
22. січня 2026 року м. Київ
Адресовано:
депутатам Верховної Ради України;
працівникам Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України;
працівникам Держрибагентства;
учасникам Робочої групи з розвитку рибного господарства;
експертам та науковцям галузевих інституцій;
представникам галузевої громадськості, працівникам рибного господарства та профільним органам державного управління.
Мета статті – формування цілісного бачення розвитку аквакультури та марикультури в Україні як стійкого, високотехнологічного та екологічно відповідального сектору рибного господарства, інтегрованого до політик Європейського Союзу, з метою посилення продовольчої безпеки, розвитку блакитної економіки, підвищення інвестиційної привабливості та відновлення водних біоресурсів.
В умовах зростання глобальних викликів для продовольчої безпеки, деградації водних екосистем, зміни клімату та трансформації світових агропродовольчих ринків аквакультура і марикультура набувають стратегічного значення як один із ключових секторів сталого розвитку та блакитної економіки.
Європейський Союз розглядає аквакультуру як пріоритетний напрям у межах Європейського зеленого курсу, Спільної рибної політики, Стратегії сталої блакитної економіки та підходу «Від ферми до виделки», орієнтуючи держави-члени на екосистемне управління, інновації, кліматичну нейтральність і високу додану вартість виробництва.
Для України розвиток аквакультури та марикультури є не лише інструментом нарощування внутрішнього виробництва рибної продукції та імпортозаміщення, а й важливим елементом відновлення водних біоресурсів, регіонального розвитку, післявоєнної реконструкції та інтеграції до єдиного європейського економічного та правового простору.
Гармонізація державної політики у сфері аквакультури з підходами Європейського Союзу створює передумови для залучення інвестицій, розвитку науки і технологій, підвищення стандартів екологічної безпеки та конкурентоспроможності української рибопродукції.
У цьому контексті статт спрямована на формування цілісної рамки розвитку аквакультури і марикультури в Україні на засадах довготривалої сталості, екосистемного підходу та інновацій, з урахуванням найкращих практик і регуляторних підходів Європейського Союзу.
1. Методологічні та політичні орієнтири Європейського Союзу
Розвиток аквакультури і марикультури в Європейському Союзі ґрунтується на поєднанні екосистемного, інтегрованого та інноваційно орієнтованого підходів, що формують єдину рамку політики сталого використання водних біоресурсів та розвитку блакитної економіки.
Для України, яка здійснює гармонізацію законодавства з acquis ЄС, ці підходи визначають методологічну основу формування державної політики у сфері аквакультури та марикультури.
До ключових орієнтирів належать:
1. Принцип сталого розвитку та запобіжний підхід.
Аквакультура розглядається як складова Європейського зеленого курсу, що має забезпечувати економічну життєздатність сектору за умови збереження екосистем, мінімізації впливу на довкілля та відповідального використання ресурсів.
2. Екосистемний та інтегрований підхід до управління водними ресурсами.
Політика ЄС базується на інтеграції аквакультури в систему управління річковими басейнами та морськими регіонами, узгодженні її розвитку з вимогами охорони довкілля, біорізноманіття та просторового планування.
3. Орієнтація на продовольчу безпеку і стійкі харчові системи.
В ЄС аквакультура визначається як інструмент забезпечення доступної, безпечної та простежуваної білкової продукції з низьким вуглецевим слідом.
4. Підтримка інновацій, науки та цифрової трансформації.
Європейський Союз розглядає науково-технологічний розвиток, селекцію, біобезпеку, цифровий моніторинг і замкнуті системи як основу конкурентоспроможної та кліматично нейтральної аквакультури.
5. Інтеграція аквакультури до стратегії сталої блакитної економіки.
Сектор позиціонується як складова комплексного розвитку прибережних і внутрішніх регіонів, поєднана з логістикою, переробкою, енергетикою, туризмом та відновленням екосистем.
6. Гармонізація стандартів і високий рівень регуляторної якості.
Політика ЄС передбачає уніфіковані підходи до біобезпеки, простежуваності, добробуту, контролю впливу на довкілля та державної підтримки на засадах прозорості та недискримінаційності.
7. Інклюзивне врядування та партнерство (це підхід до управління, який забезпечує участь усіх груп суспільства, незалежно від їхнього статусу, походження чи особливостей.).
Розвиток аквакультури здійснюється за участю держави, бізнесу, наукових установ, регіональних громад і галузевих організацій, із застосуванням принципів належного врядування та публічно-приватного партнерства.
Зазначені методологічні та політичні орієнтири формують рамку, в межах якої має вибудовуватися державна політика України у сфері аквакультури та марикультури, а також розроблятися нормативно-правові, інституційні та інвестиційні механізми розвитку сектору.
2. Аквакультура в системі продовольчої безпеки та відновлення економіки
Аквакультура сприяє стабільному постачанню високобілкової їжі, зменшуючи залежність від імпорту та імпортних рибних продуктів. У контексті відновлення економіки вона стимулює створення робочих місць у сільських і прибережних регіонах, сприяючи переходу від традиційного рибного промислу до інноваційного виробництва. Це ключовий елемент національних доктрин, таких як Доктрина розвитку рибного господарства України на період до 2050 року”, проєкт якої Громадська рада при Держрибагентстві надала державі на розгляд в листопаді 2025 року.
Зменшення тиску на промисел і відтворення ресурсів
Розвиток аквакультури дозволяє зменшити навантаження на природні популяції риб, запобігаючи їх виснаженню через надмірний вилов. Марикультура, зокрема вирощування молюсків і водоростей, сприяє природному очищенню водних екосистем та відновленню нерестилищ шляхом біомеліоративних заходів.
Блакитна економіка та регіональний розвиток
Блакитна економіка інтегрує аквакультуру в морське господарство, використовуючи біологічні ресурси для сталого зростання прибережних територій. Марикультура стимулює малий бізнес, туризм і експорт морепродуктів, створюючи ланцюги доданої вартості в регіонах Чорного моря. В Україні це передбачає оренду акваторій для ферм, що підвищує зайнятість і економічну стійкість віддалених громад.
Відповідність стратегічним документам ЄС
Розвиток аквакультури узгоджується з Загальною риболовною політикою ЄС (CFP) та Стратегією сталого розвитку “Biodiversity Strategy for 2030”, акцентуючи на екологічній стійкості та зменшенні тиску на дикі запаси.
Україна адаптує законодавство для інтеграції, зокрема через координацію в Чорному морі та виключній економічній зоні, що сприяє гармонізації з європейськими стандартами фінансування та технологій. Це підтримує цілі ЄС щодо блакитної економіки, включаючи моніторинг і відновлення морських екосистем
3. Поточний стан сектору аквакультури в Україні
Структура і виробничі сегменти
Сектор аквакультури України формується як багатосегментна система, ефективність якої доцільно оцінювати не лише за обсягами виробництва, а й за структурною збалансованістю та рівнем технологічної складності.
Для кількісної характеристики структури сектору пропонується застосовувати такі групи індикаторів:
Структурні індикатори:
частка сегментів у загальному виробництві (ставкова, індустріальна, садкова, відтворювальна, фермерська);
концентрація виробництва за типами господарств;
співвідношення товарного виробництва і відтворювальних потужностей;
Інституційні індикатори: кількість активних операторів сектору, питома вага малих і середніх підприємств, рівень кооперації та вертикальної інтеграції.
Технологічні індикатори: частка індустріальних та замкнутих систем, середній рівень продуктивності на одиницю водної площі або об’єму, частка підприємств, що використовують сертифіковані технології.
Застосування цих індикаторів дозволяє перейти від формального обліку господарств до аналізу реальної виробничої спроможності сектору.
Видовий, технологічний та просторовий профіль
Оцінка сучасного профілю аквакультури потребує інтегрованої системи біологічних, технологічних і просторових показників.
Доцільно використовувати:
Видові індикатори: індекс диверсифікації об’єктів аквакультури, співвідношення традиційних і високоцінних видів, частка аборигенних і селекційних форм, залежність від імпортного посадкового матеріалу.
Технологічні індикатори: частка інтенсивних та ресурсоефективних технологій, рівень конверсії кормів, питомі витрати води й енергії, рівень автоматизації та цифрового контролю.
Просторові індикатори: розподіл виробництва за басейнами та регіонами, ступінь концентрації у внутрішніх водоймах, частка морських і прибережних акваторій у загальній структурі, інтеграція з басейновими та морськими планами управління.
Ця група індикаторів дозволяє оцінювати не лише де і що вирощується, а наскільки сектор готовий до кліматичних, екологічних і ринкових трансформацій.
Ринкова орієнтація та економічні показники
Економічний стан сектору доцільно аналізувати через показники результативності, стійкості та інтегрованості у ланцюги доданої вартості.
Базова модель оцінки може включати:
Виробничо-економічні індикатори: валовий випуск і продуктивність, собівартість і структура витрат, рентабельність за сегментами.
Ринкові індикатори: частка внутрішнього ринку, імпортозаміщення, співвідношення сирої та переробленої продукції, рівень диверсифікації каналів збуту, експортна спроможність.
Фінансові індикатори: інвестиції в основний капітал, доступ до кредитування і страхування, участь у державних програмах підтримки.
Соціально-економічні індикатори: зайнятість у секторі, роль у розвитку сільських і прибережних територій, податковий та мультиплікативний ефект.
Ця рамка дозволяє оцінювати аквакультуру як сектор економіки, а не лише як галузь виробництва.
Вплив війни на сектор
Військові ризики потребують окремої системи оцінки, орієнтованої на втрати, стійкість і потенціал відновлення.
Доцільними є такі групи індикаторів:
Індикатори прямих втрат: виробничі потужності – пошкоджені або втрачені, деградація водойм і гідроспоруд, втрата маточного поголів’я.
Індикатори функціональної стійкості: частка діючих господарств, стабільність виробничих циклів, доступ до ресурсів і логістики.
Індикатори відновлювального потенціалу: можливість швидкого перезапуску, кадрова спроможність, інвестиційна готовність, інтеграція в програми відбудови.
У сукупності ці показники формують основу для післявоєнного аудиту сектору, визначення пріоритетів відновлення та проєктування нової моделі розвитку аквакультури.
Європейська політико-правова рамка. Принципи політики ЄС щодо аквакультури
Політика Європейського Союзу у сфері аквакультури ґрунтується на поєднанні економічної ефективності, екологічної стійкості та соціальної відповідальності. Основними принципами є:
Сталий розвиток сектору – забезпечення виробництва високоякісної рибної продукції при мінімальному впливі на водні екосистеми (Регламент (ЄС) № 1380/2013 «Спільна рибна політика»).
Принцип “Від ферми до переробки” – інтеграція харчової безпеки, простежуваності та здоров’я споживача у всі етапи виробництва.
Інновації та технологічний розвиток – підтримка нових виробничих систем (УЗВ, IMTA, біофлок) та біоекологічно безпечних технологій.
Соціальна інтеграція та регіональний розвиток – створення робочих місць у прибережних та сільських громадах, розвиток місцевих ланцюгів доданої вартості.
Політика ЄС спрямована на поєднання економічного зростання з екологічним балансом і підвищенням стійкості сектору до кліматичних змін.
Екосистемний і просторовий підхід
Аквакультура у ЄС розглядається як складова екосистемного управління водними біоресурсами, де виробництво узгоджується з охороною біорізноманіття та морських екосистем. Основні положення:
Інтеграція з управлінням водними об’єктами (Водна рамкова директива 2000/60/EC, Морська рамкова директива 2008/56/EC).
Просторове планування – визначення зон для аквакультури та марикультури із врахуванням екологічних обмежень і існуючих морських/прибережних видів діяльності (Директива 2014/89/EU).
Баланс між виробництвом і охороною природи – аквакультура в охоронюваних територіях повинна сприяти відновленню екосистем та підтримувати природні функції водних об’єктів.
Цей підхід забезпечує взаємодію економічної діяльності з екологічними цілями, знижує конфлікти використання ресурсів і покращує простежуваність екологічних ризиків.
Вимоги до сталості, біобезпеки та простежуваності
ЄС встановлює чіткі стандарти, що охоплюють весь життєвий цикл виробництва:
Сталість – контроль впливу на навколишнє середовище, ефективне використання кормів, вода та енергія (Регламент (ЄС) № 1380/2013, Green Deal, Farm to Fork Strategy).
Біобезпека та здоров’я водних тварин – дотримання правил здоров’я риб та профілактика поширення хвороб (Регламент (ЄС) 2016/429).
Простежуваність – від маткового поголів’я до кінцевого продукту, що гарантує безпеку харчової продукції та прозорість для споживачів (Регламент (ЄС) № 1379/2013 щодо рибних продуктів).
Ці вимоги формують систему сертифікації та контролю, яка є основою довіри на внутрішньому та міжнародному ринках.
Орієнтири гармонізації законодавства України
Для України, яка прагне інтегрувати сектор аквакультури та марикультури до єдиного європейського простору, ключові орієнтири гармонізації включають:
Впровадження стандартів здоров’я водних тварин та біобезпеки згідно Регламенту (ЄС) 2016/429.
Інтеграція просторового та екосистемного планування на базі Водної рамкової директиви (2000/60/EC), Морської рамкової директиви (2008/56/EC) та Директиви про морське просторове планування (2014/89/EU).
Синхронізація з директивами щодо охорони біорізноманіття – Директива про оселища (92/43/EEC) та Директива про птахів (2009/147/EC).
Гармонізація стандартів простежуваності та сертифікації продукції відповідно до Регламенту (ЄС) № 1379/2013 та національних законів.
Впровадження цих принципів дозволить Україні:
побудувати конкурентоспроможний і стійкий сектор аквакультури;
забезпечити відповідність міжнародним нормам та стандартам ЄС;
підвищити інвестиційну привабливість та інтеграцію у європейські ланцюги поставок.
⚠️ 4. Системні проблеми розвитку аквакультури в Україні
Сучасний стан аквакультури в Україні характеризується рядом комплексних проблем, що обмежують ефективність розвитку сектору, інвестиційну привабливість та інтеграцію до європейських ринків. Нижче вони представлені за тематичними групами.
Інституційні та управлінські проблеми
Відсутність єдиного державного екологічного моніторингу водних об’єктів, включно з природоохоронними територіями та водозборами, з наданням даних господарюючим суб’єктам для планування діяльності.
Відсутність єдиної технологічної системи управління аквакультурою: від маточних стад, інкубації, вирощування рибопосадкового матеріалу до переробки та реалізації продукції.
Відсутність державного Селекційного-генетичного племінного центру рибництва та механізмів централізованого управління ремонтно-маточними стадами.
Відсутність організованої планової закупівлі риби оптовими покупцями, що робить рибогосподарські підприємства економічно неефективними.
Правові та регуляторні бар’єри
Складність процедур отримання в оренду земель водного фонду для риборозведення, особливо за необхідності погодження з органами місцевого самоврядування.
Неможливість приватизації або довгострокової оренди гідротехнічних споруд, що стримує інвестиції та розвиток підприємств.
Висока вартість оренди земель водного фонду та необхідність перегляду методики розрахунку орендної плати.
Відсутність Закону України «Про розвиток рибного господарства України на період до 2040 року».
Вимога проходження оцінки впливу на довкілля для інтенсивної аквакультури з продуктивністю понад 10 тонн на рік та для діяльності у ПЗФ, що створює додаткові адміністративні бар’єри.
Економічні та інвестиційні обмеження
Відсутність пільгового кредитування для закупівлі рибопосадкового матеріалу, проведення меліоративних робіт, біологічної реабілітації водойм.
Висока вартість імпортного обладнання, рибоводного інвентарю, плавзасобів, комбікормів та інших матеріалів.
Високі витрати на електроенергію, що стримують розвиток індустріальних рибних господарств та УЗВ.
Низька рентабельність через нерівномірну реалізацію риби та відсутність стабільних ринків збуту.
Екологічні ризики і біобезпека
Відсутність державного контролю за впливом господарюючих суб’єктів на водні екосистеми.
Недостатнє використання меліоративних та біологічних методів управління водоймами (вапнування, полікультура з хижаками, альголізація).
Відсутність ефективної системи біологічної безпеки та стандартів виробництва на державному рівні.
Технологічна відсталість та дефіцит інновацій
Переважне використання екстенсивної технології вирощування риби з низьким рівнем продуктивності (25-30% потенціалу водойм).
Відсутність доступу до сучасних технологій (УЗВ, IMTA, біофлок, цифровізація).
Обмежена кількість високоякісних комбікормів вітчизняного виробництва для стартових, продукційних та лікувальних потреб.
Кадрові та наукові проблеми
Недостатня кількість висококваліфікованих кадрів та спеціалістів з інтенсивної аквакультури та марикультури.
Відсутність державних навчальних і селекційних центрів для підготовки фахівців та розвитку наукових досліджень.
Нестача системного обміну знаннями та навчання підприємств щодо інтеграції стандартів ЄС.
Воєнні та післявоєнні виклики
Руйнування інфраструктури водойм та гідроспоруд, що знижує виробничий потенціал.
Складності відновлення господарств після бойових дій та відсутність механізмів швидкого запуску відновлення сектору.
Необхідність залучення іноземних та вітчизняних інвестицій для сталого розвитку індустріальних рибних господарств.
Проблеми індустріальних рибних господарств
Висока собівартість продукції УЗВ порівняно з відкритими водоймами.
Обмежений асортимент риб, що може вирощуватися прибутково в УЗВ (осетрові, лососеві, камбальні, ракоподібні).
Тривалі терміни вирощування (5-7 років для осетрових), що потребує стабільного фінансування.
Високі стандарти міжнародних ринків щодо якості та обсягів продукції, які дрібні підприємства виконати не можуть.
Відсутність доступу до сучасної технологічної, енергетичної та інфраструктурної бази без залучення великих інвестицій.
5. Модель сталого розвитку аквакультури
Модель сталого розвитку аквакультури України має базуватися на поєднанні екосистемного підходу, інноваційних технологій, кліматичної адаптації та повної інтеграції до політик і стандартів Європейського Союзу. Вона повинна забезпечувати одночасно: екологічну безпеку, економічну ефективність, продовольчу функцію, відновлення біоресурсів і післявоєнну модернізацію сектору.
Екосистемний підхід і інтеграція з управлінням водами
Сталий розвиток аквакультури має здійснюватися як складова інтегрованого управління водними ресурсами.
Ключові елементи моделі:
узгодження планів розвитку аквакультури з басейновими планами управління водами;
врахування екологічного стану водойм, навантаження на екосистеми та асиміляційної спроможності;
поєднання виробничих завдань з цілями відновлення водних екосистем;
інтеграція аквакультури в просторове планування внутрішніх вод та морських акваторій.
Аквакультура повинна розглядатися не як окремий сектор, а як інструмент управління водними екосистемами, біомеліорації, відтворення ресурсів і регіонального розвитку.
Кліматична адаптація і декарбонізація
Сталий сектор аквакультури має бути адаптований до кліматичних змін і водночас сприяти досягненню кліматичних цілей.
Основні напрями:
впровадження видів і порід, стійких до температурних коливань і дефіциту кисню;
розвиток замкнених та напівзамкнених систем (УЗВ, RAS, biofloc) як інструментів кліматичної стійкості;
зниження водоспоживання, втрат кормів і органічного навантаження;
перехід до енергоефективних технологій, використання ВДЕ (сонячна, біогаз, теплові насоси);
включення аквакультури до національних програм декарбонізації агропродовольчого сектору.
Аквакультура майбутнього має бути не лише адаптованою до змін клімату, а й активним елементом “зеленої трансформації” економіки.
Відтворення, селекція та збереження біорізноманіття
Сталий розвиток неможливий без відновлення біоресурсного потенціалу та генетичної бази.
Модель повинна включати:
створення державної та приватної системи селекційно-племінних центрів;
формування ремонтно-маточних стад ключових промислових і цінних видів;
поєднання товарної аквакультури з програмами відтворення та реінтродукції;
збереження аборигенних видів і локальних популяцій;
біобезпеку як обов’язковий стандарт усіх виробничих систем.
Аквакультура має стати інструментом відновлення біорізноманіття, а не фактором його деградації.
Аквакультура і марикультура в межах природно-заповідного фонду (ПЗФ) та охоронюваних акваторій
Розвиток аквакультури в межах ПЗФ та охоронюваних акваторій можливий виключно у форматі науково-контрольованих, екосистемно орієнтованих моделей.
Пріоритетні напрями:
екологічна (restoration aquaculture): відновлення популяцій, біомеліорація;
інтеграція з цілями Natura 2000 та охороною оселищ;
вирощування аборигенних видів та ключових екосистемних інженерів (молюски, водорості);
використання аквакультури як інструменту відновлення деградованих екосистем;
повна інтеграція з науковим моніторингом і режимами охорони.
У цій моделі аквакультура виступає не як виробництво в класичному розумінні, а як механізм підтримки екологічних функцій водних екосистем.
Розвиток індустріальних рибних господарств як основа модернізації сектору
Індустріальні (УЗВ, садкові, басейнові) рибні господарства мають стати технологічним ядром модернізації української аквакультури.
Ключові напрями:
розвиток УЗВ і високощільних інтенсивних систем;
створення виробничих кластерів повного циклу (ремонтно-маткові стада – інкубація – вирощування переробка – логістика);
впровадження стандартів біобезпеки та ветеринарного контролю;
енергоефективність, повторне використання води, цифрове управління виробництвом;
концентрація капіталу і масштабування виробництва як умова виходу на експортні ринки.
Індустріальні господарства повинні стати:
базою для розвитку селекції та виробництва рибопосадкового матеріалу;
платформою для трансферу технологій;
інструментом інтеграції України до європейських і світових ланцюгів доданої вартості.
Стандарти сталого виробництва
Завершальним елементом моделі є формування єдиної системи стандартів сталого виробництва, гармонізованих з ЄС.
Вона повинна включати:
екологічні стандарти (вплив на воду, донні екосистеми, біорізноманіття);
стандарти біобезпеки та здоров’я водних тварин;
вимоги до кормів, походження посадкового матеріалу, простежуваності;
соціальні та трудові стандарти;
цифрові інструменти обліку, моніторингу та звітності.
Такі стандарти мають стати основою державної підтримки, сертифікації продукції, інвестиційної політики, інтеграції України до єдиного ринку ЄС.
6. Економіка, інвестиції, наука та інновації
Сталий розвиток аквакультури та марикультури неможливий без формування сучасної економічної моделі сектору, здатної поєднати державну підтримку, приватні інвестиції, наукове забезпечення та технологічну модернізацію.
Саме економічний та інноваційний блок має трансформувати аквакультуру з низькоефективної сировинної діяльності у високотехнологічну галузь агропродовольчої економіки.
Фінансові інструменти і державна підтримка
Держава повинна перейти від фрагментарної підтримки до системної фінансово-економічної політики розвитку сектору.
Ключові інструменти:
пільгове кредитування виробничого циклу (закупівля посадкового матеріалу, корми, меліорація, біобезпека);
компенсація частини капітальних інвестицій (інкубаційні цехи, УЗВ, енергоефективні системи);
державні програми відновлення після війни (інфраструктура, гідроспоруди, водойми);
податкові стимули для інноваційних та індустріальних господарств;
державне страхування ризиків аквакультури (хвороби, клімат, військові ризики);
фінансування програм селекції, відтворення та екологічної аквакультури.
Державна підтримка має бути безпосередньо пов’язана зі: стандартами сталого виробництва, рівнем технологічності, створенням доданої вартості, експортним потенціалом.
Інвестиційні моделі і розвиток МСП
Розвиток сектору має базуватися на поєднанні великих індустріальних проєктів та потужного сегменту малих і середніх підприємств (МСП).
Пріоритетні інвестиційні моделі:
індустріальні кластери повного циклу (ремонтно-маткові стада – інкубація – вирощування – переробка – логістика);
регіональні аквакультурні парки та марикультурні зони;
ДПП – державно-приватне партнерство (інфраструктура, селекційні центри, марикультура);
кооперативні моделі для МСП (корми, переробка, збут, сертифікація);
залучення інституційних інвесторів та міжнародних фінансових організацій.
МСП мають стати: основою регіонального розвитку, платформою для впровадження екологічних і нішевих моделей, інструментом соціальної стабілізації після війни.
Роль науки, освіти та селекційних центрів
Наукове забезпечення є базовою умовою сталого розвитку сектору.
Пріоритетні напрями:
створення державної системи селекційно-генетичних та племінних центрів;
відновлення й модернізація інкубаційних та дослідних баз;
формування національних програм селекції та біобезпеки;
інтеграція науки у виробництво (демонстраційні ферми, пілотні проєкти);
модернізація освітніх програм і підготовка кадрів нової генерації;
участь у європейських науково-інноваційних програмах.
Наука повинна стати не супровідною, а структуроутворюючою складовою галузі.
Технології (УЗВ, IMTA, біофлок, цифровізація)
Технологічна трансформація є ключовим драйвером конкурентоспроможності.
Стратегічні напрями:
установки замкненого водопостачання (УЗВ) як база індустріального виробництва;
інтегровані багатотрофічні системи (IMTA) як модель екосистемної марикультури;
біофлок-технології як інструмент ресурсоефективності;
цифрові платформи управління виробництвом;
автоматизація годівлі, контролю води, біобезпеки та простежуваності;
розвиток власного виробництва обладнання та технологічних рішень.
Технології мають бути орієнтовані не лише на продуктивність, а на: стабільність, біобезпеку, мінімізацію екологічного сліду.
Ринки, переробка і ланцюги доданої вартості
Сучасна модель розвитку повинна змістити фокус з обсягів виробництва на формування ланцюгів доданої вартості.
Пріоритети:
розвиток переробки, охолодження та зберігання;
диверсифікація продукції (філе, готові продукти, ікра, нутрицевтика);
створення системи організованої закупівлі та довгострокових контрактів;
розвиток брендів української аквакультури;
гармонізація стандартів якості та сертифікації з ЄС;
інтеграція до європейських і світових ринків.
Аквакультура повинна стати повноцінною частиною агропродовольчої та біоекономіки, а не лише первинним виробником.
7. Марикультура
Марикультура має стати окремим стратегічним напрямом відновлення та модернізації морського господарства України. З огляду на практичну відсутність цього сектору сьогодні, Україна отримує унікальну можливість будувати марикультуру одразу на засадах сталості, просторового планування, біобезпеки та повної інтеграції до підходів Європейського Союзу.
Післявоєнні передумови та морське просторове планування
Запуск марикультури можливий виключно на основі системного морського просторового планування та екологічної оцінки акваторій.
Базові передумови:
проведення комплексної післявоєнної інвентаризації морських акваторій;
екологічна оцінка стану вод, донних біоценозів, забруднень і ризиків;
формування зон пріоритетного розвитку марикультури;
інтеграція марикультури у морське просторове планування разом із портами, судноплавством, рибальством, охороною природи та безпекою;
визначення ділянок для індустріальної, екологічної та наукової марикультури.
Марикультура має розвиватися як просторово керований сектор, а не стихійна діяльність.
Пріоритетні об’єкти марикультури
Вибір об’єктів повинен базуватися на екосистемному підході, ринковому попиті та кліматичній адаптації.
Стратегічні групи:
Риби: осетрові та камбальні види, морські окуні, кефалеві, барабуля, перспективні локальні об’єкти;
у перспективі – селекційні програми для чорноморських форм.
Молюски: мідії, устриці, гребінці – як основа біофільтраційної та комерційної марикультури.
Ракоподібні: перспективні об’єкти для інтенсивних та комбінованих систем.
Водорості: макроводорості для харчової, фармацевтичної, кормової та біоекономіки.
Пріоритет надається об’єктам, які: виконують екосистемні функції;
мають експортний потенціал, придатні для інтегрованих систем (IMTA).
Вирощування рибопосадкового матеріалу для марикультури
Без власної бази посадкового матеріалу розвиток марикультури є неможливим.
Модель повинна передбачати створення національної мережі морських інкубаційно-селекційних центрів, формування ремонтно-маткових стад морських видів гідробьіонтів, розвиток біобезпекових протоколів та карантинних об’єктів, інтеграцію науки та виробництва, підтримку приватних і державно-приватних інкубаційних підприємств.
Система рибопосадкового матеріалу має стати стратегічною інфраструктурою морської продовольчої безпеки.
Інвестиційна та кластерна модель розвитку
Марикультура повинна розвиватися не через розрізнені господарства, а через морські виробничі кластери.
Ключові елементи: спеціалізовані марикультурні зони, спільна інфраструктура (інкубація, переробка, логістика, лабораторії), державно-приватні партнерства, участь міжнародних інвесторів та фінансових інституцій, інтеграція марикультури з портами, прибережними громадами та переробною промисловістю.
Кластери повинні поєднувати: індустріальне виробництво, наукові центри, екологічну марикультуру, навчальні платформи.
Регуляторний режим і екологічні гарантії
Марикультура має запускатися одразу у форматі європейської регуляторної моделі.
Ключові принципи: чітке зонування акваторій для марикультури, екологічна оцінка та адаптивне управління, інтеграція з природоохоронними режимами, стандарти біобезпеки, простежуваності та здоров’я водних організмів, цифрові системи моніторингу та звітності.
Регуляторна система повинна не лише контролювати, а й стимулювати сталий розвиток.
Марикультура як інструмент відновлення морських екосистем
Окремим стратегічним напрямом має стати екологічна та відновлювальна марикультура (restoration aquaculture).
Її функції: відновлення популяцій аборигенних видів, створення біофільтраційних ферм (молюски, водорості), покращення якості води, формування штучних рифів і нерестовищ, підтримка природоохоронних територій та Natura 2000.
У цій моделі марикультура виконує не лише економічну, а й екологічну, кліматичну та безпекову функцію.
Організаційно-правовий механізм формування та надання в користування ділянок для марикультури
З метою формування прозорого, науково обґрунтованого та інвестиційно привабливого ринку марикультури в Україні доцільно запровадити централізований державний механізм підготовки та надання в користування рибогосподарських об’єктів з морською водою та прибережних земельних ділянок.
Формування переліку придатних ділянок.
Кабінету Міністрів України доцільно доручити Держрибагентству утворити міжвідомчу комісію за участю профільних наукових установ, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та інших фахівців. Комісія забезпечує відбір морських акваторій і прибережних земельних ділянок, придатних для марикультури, з урахуванням екологічних, гідробіологічних, просторових, кліматичних та безпекових критеріїв.
Підготовка бази вихідної документації.
На кожну відібрану морську ділянку формується паспорт рибогосподарського водного об’єкта та розробляється біологічне обґрунтування, яке визначає допустимі об’єкти марикультури, технології, виробничі параметри та екологічні обмеження. На прибережні земельні ділянки готуються пакети документів відповідно до вимог земельного і водного законодавства.
Фінансування підготовчого етапу.
Фінансування розроблення паспортів, біологічних обґрунтувань, документації із землеустрою та проходження процедури оцінки впливу на довкілля доцільно здійснювати за рахунок коштів державного бюджету з подальшим відшкодуванням цих витрат переможцями аукціонів.
Інституційне забезпечення.
Кабінету Міністрів України доцільно визначити державне підприємство системи Держрибагентства (зокрема ДП «Укрриба») оператором процедур з управління підготовленим фондом морських ділянок та організації їх надання в користування.
Надання в користування.
Надання в оренду морських ділянок та прибережних земель для потреб марикультури здійснюється виключно на відкритих конкурентних аукціонах за процедурою, встановленою Кабінетом Міністрів України. Переможець аукціону компенсує державі витрати, понесені на підготовку відповідної документації.
Запровадження такого механізму формує єдиний державний «банк» підготовлених марикультурних ділянок, мінімізує регуляторні ризики, забезпечує екологічні гарантії та створює передумови для масштабного залучення інвестицій у сектор.
8. Державна політика в умовах війни та післявоєнного відновлення
Державна політика у сфері аквакультури і марикультури в умовах війни та післявоєнного відновлення має будуватися за поетапною моделлю: стабілізація – відновлення – структурна модернізація – європейська інтеграція. Вона повинна поєднувати інструменти продовольчої безпеки, економічного відновлення, екологічної політики та морської стратегії.
Невідкладні заходи періоду війни
Пріоритетом воєнного періоду є збереження виробничого та біологічного потенціалу сектору, мінімізація втрат і підтримка базової функції продовольчого забезпечення.
Ключові напрями:
збереження діючих аквакультурних підприємств як елементів продовольчої безпеки та регіональної стійкості;
спрощення адміністративних процедур, податкові та регуляторні дерогації;
підтримка критичної інфраструктури (вода, електроенергія, логістика, корми, рибопосадковий матеріал);
державні програми компенсації збитків, страхування ризиків, пільгове кредитування;
збереження ремонтно-маткових стад, генофондів, селекційних центрів і наукових колекцій;
фіксація екологічних збитків водним екосистемам як основи для подальшої реставрації та міжнародних компенсацій.
У цей період аквакультура розглядається не лише як простий елемент галузі, а як елемент критичної інфраструктури.
Перехідний етап (0–3 роки після війни)
Перехідний етап спрямований на відновлення виробництва та запуск структурних реформ.
Пріоритетні завдання:
відновлення зруйнованих господарств, гідротехнічних споруд і інкубаційно-селекційної бази;
інвентаризація водних об’єктів і прибережних зон, придатних для аквакультури та марикультури;
запуск державної програми розвитку аквакультури і марикультури як складової Плану відновлення України;
формування пілотних кластерів (прісноводних, рециркуляційних, прибережно-морських);
створення фонду підготовлених марикультурних ділянок;
адаптація базового законодавства до підходів ЄС;
відновлення рибопосадкових, селекційних та науково-дослідних центрів.
На цьому етапі відбувається перехід від режиму виживання до режиму розвитку.
Стратегічний етап (до 2035/2050 року)
Стратегічний горизонт орієнтований на формування високотехнологічного, кліматично стійкого та експортно інтегрованого сектору.
Ключові орієнтири:
структурна перебудова галузі з акцентом на індустріальні системи, селекцію, біобезпеку та цифровізацію;
масштабування марикультури як окремої підгалузі морської економіки;
інтеграція аквакультури до політики відновлення екосистем і «блакитної економіки»;
формування національної системи сертифікації сталого виробництва;
повна інтеграція до європейського ринку;
розвиток експорту продукції з високою доданою вартістю.
До 2035/2050 року сектор має перетворитися з допоміжної галузі на один із стовпів продовольчої, екологічної та морської політики держави.
Інституційні реформи та інтеграція до політик ЄС
Інституційне перезавантаження повинно забезпечити:
перехід від дозвільної моделі до моделі стратегічного управління і сервісної держави;
інтеграцію аквакультури до політик ЄС: спільної рибної політики, екологічної політики, морського просторового планування, кліматичної політики;
посилення ролі Держрибагентства як органу політики розвитку сектору, а не лише контролю;
впровадження принципів екосистемного управління, просторового планування, простежуваності та наукового супроводу;
створення постійних платформ взаємодії держави, бізнесу і науки.
9. Висновки
Рзвиток аквакультури і марикультури в Україні має розглядатися як довгостроковий національний проєкт, що поєднує продовольчу безпеку, економічне зростання, екологічну політику та євроінтеграцію.
Ключові орієнтири розвитку
перехід до моделі сталого, екосистемно орієнтованого виробництва;
індустріалізація та технологічне оновлення сектору;
формування національної системи марикультури;
інтеграція науки та інновацій у всі ланцюги створення вартості;
гармонізація законодавства з політиками ЄС;
розгляд аквакультури як елементу блакитної економіки та відновлення екосистем.
Індикатори ефективності
Оцінка реалізації політики має здійснюватися за багатовимірною системою індикаторів: економічні, структурні, екологічні, інституційні, соціальні, науково-інноваційні.
Роль держави, бізнесу і науки
Держава формує правила, простір і стимули розвитку; забезпечує інтеграцію до політик ЄС, екологічні гарантії, інфраструктуру та довгострокові програми.
Бізнес виступає ключовим інвестором, оператором виробництва, драйвером інновацій та експорту.
Наука і освіта забезпечують селекцію, біобезпеку, технологічне оновлення, оцінку впливів і підготовку кадрів.
Ефективний розвиток можливий лише за умов постійного тристороннього партнерства.
Аквакультура і марикультура мають розглядатися як один із ключових інструментів формування стійкої продовольчої системи України, відновлення водних біоресурсів, розвитку блакитної економіки та інтеграції держави до європейського економічного і правового простору. У післявоєнний період саме ці сектори здатні поєднати завдання швидкого нарощування виробництва білкової продукції, створення робочих місць у регіонах, екологічної реабілітації водних екосистем і технологічної модернізації рибного господарства.
Проведений у статті аналіз засвідчує, що сучасний стан аквакультури в Україні характеризується значним нереалізованим потенціалом за одночасної наявності системних інституційних, правових, економічних та технологічних обмежень, які були істотно посилені війною. Це вимагає переходу від фрагментарних рішень до формування цілісної державної політики розвитку аквакультури і марикультури на засадах сталості, екосистемного підходу, інноваційності та інвестиційної привабливості.
Стратегічним орієнтиром такого переходу має стати послідовна гармонізація національного законодавства і практик із політиками та правом Європейського Союзу, зокрема:
принципами Спільної рибної політики (Регламент (ЄС) № 1380/2013);
вимогами Водної рамкової директиви (2000/60/EC) та Морської рамкової директиви (2008/56/EC);
підходами Директиви про морське просторове планування (2014/89/EU);
регуляторними рамками біобезпеки та здоров’я водних тварин (Регламент (ЄС) 2016/429);
стратегічними орієнтирами ЄС щодо сталої аквакультури та розвитку блакитної економіки.
Саме інтеграція цих підходів має забезпечити формування в Україні конкурентоспроможного, екологічно відповідального та інституційно зрілого сектору аквакультури і марикультури, здатного стати частиною єдиного європейського ринку.
Разом з тим у межах однієї статті, з огляду на обмежений обсяг, об’єктивно неможливо охопити весь спектр питань розвитку аквакультури та марикультури – від тонкощів регуляторної архітектури і біобезпеки до спеціалізованих технологічних, інвестиційних та просторових моделей. Представлений матеріал формує концептуальну рамку та основу для подальшого фахового опрацювання.
У разі наявності додаткових пропозицій, зауважень або тематичних запитів окремі аспекти – зокрема проблеми сектору, післявоєнні моделі марикультури, механізми державної підтримки, наукове забезпечення та інструменти інтеграції до політик ЄС – можуть і доцільно мають бути розгорнуті в наступних спеціалізованих статтях як складові єдиної системи стратегічного бачення розвитку рибного господарства України.
Читайте далі: Стаття 6. “Колективне господарювання на великих водоймах”
Віктор Скарлат
Голова Громадської ради при Держрибагентстві
експерт з питань розвитку рибного господарства
