АКВАКУЛЬТУРА ТА МАРИКУЛЬТУРА УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН, СТРАТЕГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА НЕОБХІДНІСТЬ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ДО 2050 РОКУ  

АНАЛІТИЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

АКВАКУЛЬТУРА ТА МАРИКУЛЬТУРА УКРАЇНИ:
СУЧАСНИЙ СТАН, СТРАТЕГІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ
ТА НЕОБХІДНІСТЬ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ДО 2050 РОКУ

Матеріали обґрунтування розроблення
Національної програми розвитку аквакультури та марикультури України на 2027-2050 роки

1. ВСТУП. ЧОМУ ЦЕ ПИТАННЯ НЕОБХІДНО ПОСТАВИТИ СЬОГОДНІ

Розвиток аквакультури та марикультури набуває для України стратегічного значення. Це питання продовольчої безпеки, збільшення внутрішнього виробництва рибопродукції, зниження критичної імпортозалежності, залучення інвестицій, створення робочих місць, розвитку територій та європейської інтеграції.

Україна має значні водні, земельні, виробничі й наукові ресурси для вирощування водних біоресурсів, однак використовує їх лише частково. Аквакультура залишається переважно ставковою, тоді як інтенсивні басейнові, проточні, садкові, рециркуляційні та морські технології розвинені недостатньо.

Водночас сучасна аквакультура – це не лише вирощування риби. Це повний виробничий ланцюг: посадковий матеріал, селекція і генетика, корми, ветеринарія, біобезпека, технології, переробка, холодовий ланцюг, логістика, цифрова простежуваність і ринок.

Окремою стратегічною можливістю є марикультура Чорного та Азовського морів. Її розвиток потребує спеціальної державної політики щодо морського просторового планування, користування акваторіями, екологічної ємності, санітарної безпеки, берегової інфраструктури та післявоєнного відновлення.

Європейська інтеграція додатково вимагає вже сьогодні формувати галузь відповідно до вимог ЄС щодо безпечності продукції, простежуваності, екології, використання водних ресурсів, просторового планування та державної підтримки.

Тому горизонт державної політики не може завершуватися 2030 роком.

Україні потрібна довгострокова модель розвитку аквакультури та марикультури на період до 2050 року – не як сукупність окремих заходів, а як цілісна державна система розвитку виробництва, інфраструктури, науки, інвестицій і ринку.

2. ДЕ ПЕРЕБУВАЄ УКРАЇНСЬКА АКВАКУЛЬТУРА СЬОГОДНІ

Україна має діючий сектор аквакультури, але його технологічна структура залишається надзвичайно концентрованою.

У 2024 році обсяг виробництва продукції аквакультури становив 18 621 тонну. Із них 18 009 тонн, або 96,7%, було отримано у ставках. На установки замкнутого водопостачання припало лише 181 тонна, на садкові господарства – 116 тонн, на водойми, резервуари та басейни – 315 тонн.

Технологічна структура аквакультури України

у 2024 році (не 2025 р. через неспівставність)

Ці показники свідчать: проблема України полягає не у відсутності аквакультури, а у вузькій технологічній структурі сектору.

Висока частка ставкового виробництва сама по собі не є недоліком. Ставкове рибництво має залишатися важливою основою виробництва доступної рибопродукції, а модернізація існуючих господарств може забезпечити значну частину найближчого приросту.

Проблема в іншому: поряд із традиційним ставковим сектором в Україні ще не сформовано потужного другого технологічного контуру — проточних і садкових систем, басейнових комплексів, УЗВ, сучасних риборозплідників та промислової марикультури.

Видова структура також залишається концентрованою. Короп, толстолобики та білий амур у 2024 році разом забезпечили близько 75% виробництва, тоді як частка лососевих, сомових, осетрових та інших високоцінних видів була значно меншою.

Отже, Україні необхідна не відмова від традиційного рибництва, а його модернізація та доповнення новими технологіями, видами й виробничими моделями.

3. ПОТЕНЦІАЛ Є – ВИРОБНИЧА СПРОМОЖНІСТЬ ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ НЕПОВНО

Наявність водойми ще не означає наявності виробничої потужності.

Для сучасної аквакультури важливі технічний стан об’єкта, водозабезпечення, якість води, енергопостачання, можливість аерації, посадковий матеріал, корми, ветеринарна безпека, транспортна доступність, переробка та ринок збуту.

Показовим є регіональний приклад Дніпропетровської області: з 163 облікованих ставків площею 4 191 га фактично використовувалися лише 47 площею 927 га. Це не є національною оцінкою, але наочно демонструє різницю між формально наявним і реально працюючим виробничим фондом.

Тому розвиток галузі не можна планувати лише за показником загальної площі водойм.

Потрібна національна геоінвентаризація виробничих активів: ставків, басейнів, садкових систем, УЗВ, риборозплідних підприємств, маточних господарств, лабораторій, кормових, холодильних і переробних потужностей.

Кожний об’єкт має оцінюватися за фактичним станом, реальною продуктивністю, забезпеченістю водою та енергією і можливістю модернізації.

У найближчій перспективі значний приріст може бути отриманий саме через відновлення і модернізацію діючих ставкових господарств: реконструкцію гідротехнічних споруд, аерацію, контроль температури й кисню, удосконалення годівлі, сортування та холодовий ланцюг.

Паралельно необхідно створювати нові виробничі можливості — холодноводні й проточні господарства, садкові системи, басейнові комплекси, УЗВ та сучасні риборозплідники.

Завдання держави полягає не у пошуку абстрактних “вільних водойм”, а у перетворенні наявних ресурсів на реально працюючу виробничу систему.

4. ЦІЛЬОВА МОДЕЛЬ АКВАКУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

Україні недоцільно будувати майбутнє галузі навколо однієї технології або одного виду риби.

Необхідна портфельна модель, у якій різні технології виконують різні функції та доповнюють одна одну.

Перша складова – ставкова і водоймова аквакультура. Вона має залишатися основою масового виробництва доступної рибопродукції, але перейти до більш продуктивної, технологічної та краще інтегрованої з переробкою моделі.

Друга – холодноводні, проточні та садкові системи. Їх розвиток відкриває можливості для форелі та інших видів із вищою доданою вартістю там, де це дозволяють природні й екологічні умови.

Третя – басейнові комплекси та УЗВ. Вони доцільні насамперед для цінних видів, маточних стад, виробництва молоді, карантину, цілорічного виробництва та інших випадків, де контроль середовища економічно виправданий.

Четверта – марикультура, яка має сформувати новий виробничий сектор у приморських регіонах.

П’ята – спільна інфраструктура, без якої жодна з попередніх складових не зможе масштабуватися: селекція, генетика, риборозплідництво, корми, ветеринарія, лабораторії, переробка, холодильні потужності, логістика та цифрова простежуваність.

Особливе значення має риборозплідна база. Без якісного сертифікованого посадкового матеріалу неможливо масштабувати форель, судака, осетрових, сомових і майбутню марикультуру.

Так само розвиток інтенсивного виробництва неможливий без спеціалізованих кормів. Якщо зростання аквакультури спиратиметься переважно на імпорт молоді та кормів, одна форма імпортозалежності буде просто замінена іншою.

Тому майбутню галузь необхідно розглядати від маточного стада і корму до готової продукції на полиці магазину.

Саме така модель здатна забезпечити одночасно масове виробництво, продукцію високої доданої вартості, імпортозаміщення, експорт та розвиток регіонів.

5. МАРИКУЛЬТУРА – НОВА СТРАТЕГІЧНА МОЖЛИВІСТЬ УКРАЇНИ

Марикультура не повинна бути додатком до прісноводної аквакультури. Це окремий виробничий сектор із власними правилами користування простором, екологічними вимогами, береговою інфраструктурою та системою безпеки.

На морській акваторії перетинаються інтереси оборони, судноплавства, портів, рибальства, охорони природи, туризму, енергетики та аквакультури. Тому морське виробництво неможливо розвивати за принципом, коли кожний інвестор самостійно шукає ділянку і після цього намагається пройти всі погодження.

Раціональнішою є модель, за якої держава попередньо досліджує акваторії, визначає придатні для марикультури зони, встановлює їх екологічну ємність і правовий режим, після чого інвестор отримує доступ до вже підготовленої території.

Першим масовим напрямом після відновлення належного рівня безпеки можуть стати мідії та устриці. Вони не потребують комбікормів, але вимагають системного моніторингу якості води, санітарної класифікації, контролю токсинів, забруднення та належного холодового ланцюга.

Розвиток морського рибництва має починатися з науково-виробничих випробувань місцевих та адаптованих видів. Водорості, ракоподібні та інші нові об’єкти доцільно спочатку розвивати через дослідження і демонстраційні проєкти.

Марикультура має розгортатися поетапно: дослідження і берегові риборозплідні комплекси; пілотні морські ферми; промислові молюскові та садкові ділянки; у довгостроковому горизонті – повноцінні аквакультурні зони.

Азовський потенціал не слід включати до гарантованих виробничих планів до відновлення безпечного доступу України та проведення нової оцінки стану екосистеми.

Обсяг майбутньої марикультури має визначатися екологічною ємністю конкретних акваторій, а не адміністративно встановленими бажаними показниками.

6. СИСТЕМНІ БАР’ЄРИ РОЗВИТКУ

Україна має Закон «Про аквакультуру», Стратегію розвитку галузі рибного господарства до 2030 року та операційний план її реалізації на 2026-2029 роки. Державою декларується створення сприятливих умов для підприємництва у рибному господарстві. (Кабинет Министров Украины)

Тому головна проблема полягає вже не стільки у відсутності нормативної бази, скільки у складності, фрагментованості та недостатній передбачуваності середовища, в якому має працювати виробник.

Правова стійкість користування водоймою.

Аквакультура є довгостроковим бізнесом: господарство зариблює водойму, утримує гідротехнічні споруди, вкладає кошти у береги, воду, техніку, корми та інфраструктуру. Для такого виробництва критично важливо мати стабільне і захищене право користування ресурсом.

Водночас правовий статус водойми нерідко пов’язаний одночасно із земельною ділянкою, водним об’єктом, гідротехнічними спорудами, кадастровими даними та рішеннями різних органів влади. Законодавство саме передбачає комплексність таких відносин: водойма для аквакультури пов’язана із землею під нею, а користування гідротехнічними спорудами може потребувати окремого правового оформлення. (Законодавство України)

За таких умов спори щодо оренди, меж, прав на гідротехнічні споруди, законності попередніх рішень або зміни розпорядника активу часто ставлять під загрозу успішно працююче підприємство.

Це створює проблему ширшу за окремий земельний спір – інвестор повинен бути впевнений, що добросовісно набуте і належно оформлене право користування не стане постійним об’єктом правової та адміністративної невизначеності.

Земля, вода і гідротехнічні споруди залишаються складним правовим вузлом.
Для ведення аквакультури необхідно узгодити права на земельну ділянку водного фонду, водний об’єкт, а в багатьох випадках – і на розташовані на ньому гідротехнічні споруди. Земельний кодекс допускає передачу земель водного фонду в оренду для рибогосподарських потреб, але сама процедура залишається пов’язаною з кількома правовими режимами. (Законодавство України)

Договір оренди земельної ділянки в комплексі з водним об’єктом повинен враховувати не лише землю, а й водний об’єкт, гідротехнічні споруди, режими експлуатації та спеціальне водокористування. (Законодавство України)

У результаті для виробника навіть оформлення базового ресурсу може перетворюватися на тривалий міжвідомчий процес.

Фінансове навантаження на ресурс.

Для аквакультурного господарства плата за користування ресурсом також не зводиться до одного платежу. Законодавство передбачає орендну плату за земельну ділянку та плату за водний об’єкт, а користування гідротехнічними спорудами може становити окремий елемент майнових відносин. (Законодавство України)

Для високорентабельних видів така модель може бути прийнятною. Для традиційного ставкового господарства з тривалим виробничим циклом, сезонністю та порівняно невисокою маржинальністю сукупне ресурсне навантаження може істотно впливати на економіку виробництва.

Тому в межах майбутньої Програми доцільно оцінити не максимальний фіскальний дохід від одного гектара водного фонду, а сумарний економічний результат від працюючого господарства – виробництво рибопродукції, зайнятість, податки, догляд за водоймою, переробку та розвиток громади.

Адміністративна фрагментація.

Підприємець взаємодіє із центральними органами виконавчої влади, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, земельними, водними, екологічними, ветеринарними та іншими інституціями.

Проблема виникає тоді, коли ці органи діють не як частини єдиної політики розвитку, а як сукупність окремих адміністративних центрів зі своїми процедурами, строками та трактуваннями.

На центральному рівні держава може декларувати розвиток аквакультури, тоді як на рівні конкретної області або громади виробник стикається з відсутністю компетенції, затягуванням рішень, суперечливими вимогами або сприйняттям водойми переважно як об’єкта орендного доходу, а не як виробничого активу.

Тому потрібен перехід від дозвільно-бюрократичної моделі до сервісної моделі державного управління, за якої законний інвестор отримує зрозумілий маршрут від вибору об’єкта до початку виробництва.

Відсутність регіональної виробничої політики.

Національна стратегія сама по собі не відповідає на питання, де саме повинні формуватися форелеві, ставково-переробні, УЗВ, риборозплідні чи майбутні морські кластери.

У відкритих центральних джерелах не простежується сформована єдина система взаємопов’язаних регіональних планів розвитку аквакультури, заснованих на реальному ресурсному потенціалі областей і територіальних громад.

У результаті розвиток часто залежить від окремої підприємницької ініціативи, а не від підготовленої територіальної інфраструктури.

Майбутня Національна програма має бути розгорнута до регіонального рівня: область, басейн, громада, виробничий кластер, конкретний інвестиційний майданчик.

Недостатня виробнича інфраструктура.

Навіть юридично оформлена водойма не створює повноцінного господарства без якісної молоді, селекційного матеріалу, кормів, ветеринарної діагностики, електроенергії, доріг, холодильників, переробки та збуту. Саме тому державна політика, зосереджена лише на передачі водойм у користування, не здатна забезпечити масштабного зростання сектору.

До ключових бар’єрів необхідно віднести також дефіцит достовірної інформації про риборозплідні підприємства і маточні стада, недостатність сучасної селекційно-генетичної бази, залежність інтенсивних технологій від спеціалізованих кормів та енергії, слабкість ветеринарної й лабораторної мережі, недостатній розвиток переробки і холодового ланцюга, обмежений доступ до довгострокового фінансування та воєнні ризики.

Окремим системним бар’єром залишається якість державних даних.
Держава повинна знати не лише, скільки водойм формально існує, а які з них реально працюють, хто ними користується, яку продукцію вони виробляють, звідки походить посадковий матеріал, які корми використовуються, яким є ветеринарний статус і куди рухається товарна партія. Без цього неможливо ні планувати підтримку, ні оцінювати ефективність галузі, ні захищати добросовісного виробника.

Тому потрібна єдина цифрова система, яка поєднає виробничий об’єкт, права користування, вид, посадковий матеріал, корм, ветеринарний статус, обсяг виробництва, переробку та першу реалізацію.

Головний висновок

Головним бар’єром розвитку української аквакультури є не одна окрема норма закону і не нестача водойм.

Це сукупність правової нестабільності, складних земельно-водних відносин, багаторівневої бюрократії, фінансового навантаження на ресурс, слабкої регіональної політики, недостатньої інфраструктури та дефіциту достовірних даних.

Тому майбутня Національна програма повинна не лише встановити показники виробництва, а й створити середовище, в якому добросовісному виробнику економічно вигідно інвестувати, юридично безпечно працювати і прогнозовано розвивати господарство протягом десятиліть.

7. 7. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД: БРАТИ ПРИНЦИПИ, А НЕ КОПІЮВАТИ МОДЕЛІ

Європейський досвід показує, що універсальної моделі аквакультури не існує.

Польща та Чехія демонструють життєздатність сучасного ставкового коропівництва. Для України це аргумент на користь модернізації існуючого сектору, а не його заміни.

Греція показує можливості промислової морської аквакультури, побудованої на спеціалізованих риборозплідниках, стандартизованій молоді, концентрації виробництва, переробці та експортній логістиці.

Іспанія та Франція дають важливий досвід розвитку молюсків, санітарної класифікації районів вирощування, моніторингу води, просторового планування та формування регіональних брендів.

Норвегія є орієнтиром у питаннях селекції, генетики, виробництва молоді, автоматизованого годування, контролю здоров’я, цифрового управління біомасою та холодової логістики.

Але жодну з цих моделей Україна не може механічно перенести на власні природні, економічні й безпекові умови.

Українська модель має поєднати сильні сторони різних систем: сучасне ставкове виробництво, інтенсивну прісноводну аквакультуру, власну селекційно-розплідну базу, переробку та поступове формування марикультури.

Водночас європейська інтеграція повинна стати не окремим завершальним розділом політики, а принципом її побудови. Ветеринарна безпека, простежуваність, екологічні вимоги, статистика і просторове планування мають від самого початку формуватися з урахуванням правил Європейського Союзу.

8. РЕАЛІСТИЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ДО 2050 РОКУ

Базовим фактичним показником є 18,6 тис. тонн продукції аквакультури у 2024 році.

Комплексне дослідження показує, що за умов послідовної модернізації, регуляторної реформи, розвитку риборозплідної та кормової бази, переробки й поступового запуску марикультури можливий такий аналітичний сценарій:

Це не державний прогноз і не виробничі квоти, а сценарні орієнтири для оцінки потенційного масштабу галузі.

Найближчий приріст до 2030 року може бути забезпечений переважно всередині прісноводного сектору – через модернізацію ставків, підвищення продуктивності діючих господарств, розвиток форелі, судака, сомових, осетрових, риборозплідної бази, басейнових технологій та УЗВ.

Марикультура має суттєвий довгостроковий потенціал, але її обсяги залежать від безпеки, доступу до акваторій, екологічних досліджень та реальної ємності морських зон.

Тому остаточні кількісні цілі Національної програми мають встановлюватися після національної інвентаризації реальних активів та періодично переглядатися за результатами її виконання.

9. ЧОМУ ЧИННОЇ СТРАТЕГІЇ ДО 2030 РОКУ НЕДОСТАТНЬО

Україна вже має необхідну стратегічну основу: діє Закон України «Про аквакультуру», затверджена Стратегія розвитку галузі рибного господарства України на період до 2030 року та операційний план її реалізації на 2026–2029 роки. Ці документи необхідно виконувати. Нова Програма не повинна їх дублювати або підміняти.

Проблема полягає у часовому горизонті.

Модернізація виробничого фонду, формування селекційно-генетичної та риборозплідної системи, розвиток кормового виробництва, переробки, кластерів і особливо марикультури потребують значно більше часу, ніж залишилося до 2030 року.

Тому Національна програма на 2027-2050 роки має стати довгостроковим продовженням чинної державної політики та механізмом переведення стратегічних цілей у практичні рішення.

Її завдання — забезпечити наступність після 2030 року; сформувати дорожні карти, інвестиційні проєкти й систему показників; створити окрему довгострокову траєкторію марикультури; підготувати сектор до роботи за правилами та стандартами Європейського Союзу.

Отже, йдеться не про створення ще одного документа поруч із чинною Стратегією. Йдеться про формування довгострокового механізму її розвитку і практичного продовження до 2050 року.

10. ПРОПОЗИЦІЯ ЩОДО РОЗРОБЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРОГРАМИ

Проведений аналіз свідчить, що Україна має достатні природні, виробничі, наукові й ринкові передумови для значного розвитку аквакультури та формування нового сектору марикультури.

Водночас цей потенціал неможливо реалізувати лише окремими інвестиційними проєктами, точковими змінами законодавства або короткостроковими заходами.

Потрібна єдина довгострокова державна архітектура, яка поєднає виробництво, ресурси, технології, науку, інфраструктуру, регулювання, фінансування, екологічні вимоги та європейську інтеграцію.

У зв’язку з цим Комітет з питань законодавства Громадської ради при Держрибагентстві вважає доцільним запропонувати Громадській раді підтримати ініціативу щодо розроблення Національної програми розвитку аквакультури та марикультури України на 2027-2050 роки.

Програма має забезпечити модернізацію ставкового сектору; розвиток інтенсивної аквакультури та марикультури; створення сучасної риборозплідної, селекційної й генетичної системи; розвиток кормової бази, ветеринарії та біобезпеки; переробки, холодильного ланцюга і логістики; цифровізацію, статистику і простежуваність; формування сприятливого інвестиційного середовища; підтримку науки та інновацій; поетапну інтеграцію до ринку та правового простору Європейського Союзу.

Першим практичним кроком має стати національна базова інвентаризація виробничих потужностей, риборозплідних підприємств, селекційних і генетичних ресурсів, кормової, ветеринарної, лабораторної, переробної та холодильної інфраструктури, а також потенційних зон марикультури.

На основі цієї роботи мають бути уточнені цільові показники на 2030, 2035, 2040 і 2050 роки та сформований портфель конкретних державних, регіональних, наукових та інвестиційних проєктів.

ПІДСУМКОВИЙ ВИСНОВОК

Україна вже має аквакультуру, але ще не сформувала сучасної диверсифікованої індустрії вирощування водних біоресурсів.

Її майбутнє – не у відмові від традиційного ставкового рибництва, а в його модернізації та доповненні інтенсивними технологіями, сучасним риборозплідництвом, селекцією і генетикою, кормовою та ветеринарною інфраструктурою, переробкою, цифровою простежуваністю і новим сектором марикультури.

Україні не потрібно копіювати чужу модель.

Україна має сформувати власну систему аквакультури та марикультури, відповідну її природним ресурсам, економічним можливостям, безпековим умовам, потребам внутрішнього ринку та перспективам європейської інтеграції.

Саме таку систему має сформувати Національна програма розвитку аквакультури та марикультури України на 2027-2050 роки.

………………………………